Лев Лопатинський
"Свекруха"

Комедія в 3-ох діях
з Друкарні „Свободи"
1919

(Скачати оригінал видання вистави)

ОСОБИ:*)

Іван Кушнїр, молодий господар.

Анна, його жінка.

Горпина Баландиха, її мати.

Петро, син Горпини, парубок.

Дося, вихованиця Кушнїрів.

Амброзий Зацїравський, писар.

Риндиха, господарка.

Річ діє ся в хатї Кушнїрів, в нашім часі.

*) Для сценічного ужитку були зложені для кождої з граючих осіб співні вкладки, які тепер пропускавсь.

АКТ І.

(Сьвітлиця. Одні двері в глибині, другі на ліво до комори. На ліво в глибині піч, на передї лавка і стіл. На право, на передї велика скриня на підніжках, -що служить і за стіл).

СЦЕНА І.

Іван, Анна.

Іван. Та сядь, Анно, хоч на хвилинку коло мене...

Анна. Нема часу, голубчику, мушу ще порядкувати.

Іван. Ми ще нині і одним словечком не перекинули ся.

Анна (завсїди пораючись). Мама приїдуть нині, а я хочу, аби застали у мене чистенько всюди.

Іван. Та я хотїв би саме про те поговорити з тобою. Бо якось мені аж лячно згадати, що теща приїдуть.

Анна (зближає ся до него і гладить по чуприні). А то чого тобі лячно? Хто нам може що вчинити? Хиба ми не любимо ся, не живемо в згоді?

Іван. Дай Боже, щоби нам не закаламутили тої згоди. Ти хочеш казати мамі за посаг, а вони нароблять такого крику, що наше щастя змішають з болотом.

Анна. Е, що то, так нї! Посаг менї належить. Для кого-ж мама його тримає, коли тільки мене одну має? А брат має свою пайку. Я з мамою зараз таки й поговорю.

Іван. Може б так якось делікатно, щоби їх не розсердити. Треба зважати на те, що будемо їх приймати в своїй хатї.

Анна. Ей досить тої делїкатности. Ти заходив делїкатно доти, доки мене без посагу випхали з хати.

Іван. Хоч би ти не говорила таке, Анно. Сама знаєш, що як би я ждав був посагу, то і тебе самої не дістав би був за жінку.

Анна. А ти хотїв, щоби мої мамуня дали мене так без торгу? І за дочку мусили поторгувати ся. О, я знаю маму, з ними нема як делїкатно: „любім ся як рідні, а торгуймо ся як перекупки!" Вони вже такі скупі, що хотїли би цілий сьвіт завоювати.

Іван. Чого вони тепер заповідають ся в гостї? Вони-ж не хотїли навідати ся в нашу хату, відколи ми побрали ся.

Анна. Знаєш, я трохи домірковую ся... (Фіґлярно). Чи не буде воно із-за Досї?... Петро вернув з війська і певно розповів їм, що хоче женити ся, та вони хотять подивити ся на синову.

Іван. Я від того умиваю руки! Як твоя мама буде для неї така свекруха, як для мене теща, то краще Досю продати у турецьку неволю, як дати їй за невістку. Хиба, як Дося сама хоче того, га...

Анна (передражняє). Га, га — як вже розгакав ся. От ми якось живемо з тією тещею. Що ж то моя мама зьвір який, чи що?

Іван. Ми живемо, бо знаємо себе, знаємо тещу, та й тримаємо ся здалека від неї. Але як би так прийшло разом жити, гу! — сама кажеш, що вони прикрі.

Анна. Н-ну, — прикрі, певно що...

Іван (передражняючи). Н-ну, — не нукай, бо так є. Жарти на бік! Коли теща приїздить задля Досї, то треба Досї добре розтолкувати, хай дивиться, чи зможе витримати під їх рукою. А як потому не сподобає ся, от як я не сподобав ся, як безнастанно зачне свекруха допікати та зневажати?

Анна. А Петро для чого? його річ боронити жінку.

Іван. Ей, і чоловік стане проти жінки, як його наюдять. А ти знаєш, яка Дося: смирна та лагідна та повільна. Вона нї відгризе ся, ні пожалує ся, ні заридає навіть, а всьо буде тихо терпіти, доки їй сил стане. А чи стане їй стільки сили терпіти, як у свекрухи стане сили дошкулити?

СЦЕНА II.

Ті самі, потім Дося.

(За сценою чути спів Донї, тужну, любовну пісню).

Іван. Ходи но сюди. Досю, ми саме говорили про тебе. (Доня входить).

Анна. Та нехай перше докінчить свою пісню. Вона так гарно її співає.

Доня (кінчить пісню на сценї).

Анна (по співі до Донї з натяком). Слухай, Досю: приїдуть мої мамуня.

Доня. Коли приїдуть?

Анна. Нинї. Хочуть подивити ся на свою невістку.

Доня. На яку невістку? Хиба Петро вже оженив ся?

Анна. З ким мав оженити ся, коли ти ще дївчина?

Доня. Їй-бо, чи я знаю, що ви хочете від мене.

Іван. А того хочемо, аби ти добре роздивила ся: Петро хоче тебе сватати, тож придиви ся свекрусі, чи зможеш їй догодити.

Доня. Ей, ви щось обоє взяли ся таке говорити, що не суди Господи... (Відвертаєсь спаленівши).

Іван. Нїби то не знає про що! А про кого ти так співала?

Доня. Про нїкого. Се така пісня, — я її не зложила.

Анна. А до кого то приходили раз у раз листи від Петра? Не дурно ти так ховала ся з ними... А то що у тебе в руках — чи не парубоцька сорочка?

Доня. Та де там, то я вишиваю собі...

Анна. Собі, та для когось — ану, покажи. (Доня ховає). Зараз покажи! Іване, відбери від неї, хай я побачу, що це таке?

Іван. Давай зараз сюди, або відберу силою. (Доня сьміє ся і ховає поза себе. Іван підходить і обіймає її — шамочуть ся серед сьміху).

СЦЕНА III.

Ті самі. Свекруха.

(Свекруха входить і отвирає широко двері).

Анна (радісно). Мамуня! Якже ви так приїхали, що ми і не завважали? (Біжить напротив і цілують ся сердечно кілька разів. Іван і Доня стоять збентежені на боці. Свекруха мірить їх прошибаючим поглядом).

Свекруха. Добре, що хоть не заперли хати, а то я вже не знала, чи злазити з воза, чи їхати дальше.

Анна, Також сказали! Та ми на вас від ранку чекаємо.

Свекруха. Навіть собака не загавкала, як я ступила на ваше подвір’я.

Доня. Собака з худобою у полі.

Свекруха (ніби жартом). Добре кажете, молодице, тай господарі могли бути в полі.

Анна (зі сьміхом). Та яка се молодиця, се дівчина — не видите?

Свекруха (заслонює очи, ніби від сонця). Я щось не виджу проти сонця. Та правда, бо твій чоловік не обіймав би так молодиці...

Іван. Дай Боже здоровлє. Як ся маєте, мамо (цілує в руку).

Свекруха (зимно). Дай Боже і вам. Як ви гараздуєте? (Цілує).

Іван. Дякую. Добре, Богу дякувати. Як вам поводить си?

Свекруха. От, всього доводить ся! Як у вдовиці: нема з ким що робити.

Іван. Тепер вже Петро вернув, буде вам хазяйнувати.

Свекруха. Петро?... Ет, він собі хазяйнує! Поки малий був, слухав — все було добре. А тепер у війську набрав ся свого розуму, тай вже не хоче мами знати.

Анна. Та сідайте бо, мамуню, відпочиньте. А то почали на порозі, як пан-отець свою молитву. Прошу (стирає лаву після звичаю, садовить; до Донї). Пійди Доню, до льоху, внеси сиру та сметани. (Доня відходить, Анна бере з мисника та ставляє на стіл колач).

СЦЕНА IV.

Ті самі без Донї.

Свекруха. Що се за одно? Наймичка, чи що?

Анна. А вам Петро хиба не розповідав? Се перша сестра Іванова, сирота з малку, але богачка собі.

Свекруха. Ага, се та, що про неї чула ще перед вашим весїллям? Казали, що має гроші десь там в касі, але що то нині гріш: котить ся, бо круглий. Чого ж вона у вас тепер пересиджує?

Анна. Вона виховувала ся при його небіжчиках батьках, а потому господарювала йому, а тепер живе разом з нами. Дуже щира дівчина.

Свекруха. Ей, кожний собі щирий! Але то не добре, що вона сидить коло вас. Чому не іде між людий на службу?

Іван. Вона зросла в иншім добрі. Ходила до школи чотири роки. Читає гладко, як другий говорить і напише все, що їй скажете.

Свекруха. Що господарській дитині зі школи? Певно навчила ся там тільки час марнувати та дармувати.

Анна. А які вона уміє шиття різні та різно вишивати. Тут в селї була одна учителька, то вивчила її різних штук.

Свекруха. То чому ж її не сватає хто з панів — вони люблять такі витрибеньки. От, вишукайте її якого охвіцера, або возного зі суду, тай буде панею.

Анна. Та се може би було і добре... Але Петро вам мусив щось казати?...

Свекруха. Він казав, але я і слухати не хотіла. Я для нього маю не таку богачку! Хай вона собі і в голову не кладе...

СЦЕНА V.

Ті самі, Доня.

Доня (вносить сир зі сметаною в мисці, вибирає з мисника тарілки і ставить перед кождого).

Анна. Перед тим треба б випити по келишку горілки. (Звиняючись). Мій чоловік не п’є, тай нема дома...

Свекруха. Жалієте собі? Чи чоловік для цього живе тай працює, що би собі жаліти? Тілько вашого!

Анна. Та хто там жалкує. Іван мені нічого не боронить, але я сама бачу, що в горілцї не така велика утіха. Дома, у вас, то я пила часом, але у себе ніколи.

Свекруха. То зле. Воно здорово випити келишок горілки. Мій небіжчик бувало все для мене привозив фляшку солодкої з міста тай таке бувало мене частує, таке припрошує, що раз!

Анна (подразнена). Але потому бувало, як зачнете ся сварити з собою, що аж хата бувало танцює. А ми не п’ємо, тай не сваримо ся.

Іван (удобряючи). Та ти Анно не диви ся на мене, але як мамуня хочуть випити, то пошли.

Анна. Та кого-ж я пошлю, коли нема нікого дома. Хлопець ще в полі з худобою...

Свекруха. А во-ж дівчина є, — та нехай скочить до корчми.

Анна (здивована). Хто, Доня?

Доня. Я встидаю ся йти до коршми. Я там не була з роду.

Свекруха. А ти-ж де виросла, в лїсї? Хиба між людьми не бувала? А на музику не ходиш?

Доня. У нас є читальня. Там всі сходять ся і читають і забавляють ся; а часом і танцюємо.

Свекруха. Знаю, знаю, читальня! ага! Ти мене доню не вчи, що то таке читальники. Через них вся біда в селі. А як в хаті чого треба, то могла би ти таки послужити, а не ставати з ротом до господині.

Анна (сьміючись). Та дайте спокій, мамо. Я сама би не пустила її до коршми. Збігай но Іване, голубчику, до коршми. Фляшка там у коморі. Пійди, Доню, пошукай. (Доня іде до комори).

Іван. Добре, серденько, я зараз принесу (іде за Донею).

Свекруха (з пересердєм). Тьфу, я ще не бачила і не чула такого (передражняючи). Вона до него ,, голубчику", а він до неї ,, серденько" (иншим тоном). Ой дурна, дурна, не вір ти чоловікові, бо кожний чоловік в очи сьвітить, а поза очі дурить.

Анна. Не бійте ся, Іван не такий, він і не подивить ся на жодну.

Свекруха. Го, го, не вір. А небіжчик мій старий, як бувало? Уже був старий хрін, а за дївчатами очі пас.

Анна. Ей, тато небіжчик мали іншу біду на голові.

Свекруха. Та що ти знаєш, що ти знаєш?! А чого пійшов зі сьвіта? То йому так жінки зробили. Ота Шеньова Рузька, що покинула була свого чоловіка. Чи я їх не бачила разом на торзі у місті? Щось йому дала напити ся, тай мій пійшов землю гризти.

Анна. Ей, та що ви вигадуєте, мамо. Бог знає, як то було! Прецінь тато не вмерли нагло тай були при тім люди...

Свекруха. Та що люди порадять, як то там в середині йому пороблено. Я вже хотіла спровадити комісію, але не хотіла робити стиду небіжчикови по смерти, аби його різали.

Іван (входить з комори з фляшкою). Солодкої вам принести, чи чистої.

Анна. Возьми солодкої, бо від чистої так чути на цілу хату, аж дух запирає.

Свекруха. Може би ви зайшли по дорозї до писаря? Я маю тут довжок, то він обіцяв мені зробити позов.

Іван. До Зацїравського? Я застану його напевно в коршмі. Він там провадить людям процеса (пійшов).

СЦЕНА VI.

Анна, Свекруха.

Анна. Які ви маєте гроші тут в селї?

Свекруха (смирненько). Та які там гроші? От трохи сирітської мізерії, вдовиного гроша. То винна менї Риндиха, ти повинна її знати... .

Анна. Коли ж ви їй позичили ті гроші?

Свекруха. Та то не я, а ще небіщик тато позичив, тай на пропале. А я казала бувало небіщикови: не заходи ся з такими людьми. Але не слухав, тай дав їй гроші — а тепер пропадає моя праця.

Анна. Тай ви менї нічого не казали! Ми живемо тут в селї, то були би нераз натиснули на неї.

Свекруха (хитро). Або мене пекло, чи що? Я не напирала на неї, коли сама не зголошувалася. Нехай ростуть менї проценти. І так мої гроші поставили її на ноги!

Анна. Коли ж вона, чую, хоче їхати до Бразилії, то і ваші гроші готові пропасти.

Свекруха (чванячись). Говори, я вже її добре тримаю за поли. Зацїравський стягне з неї з тисячку, перш нїж вона вибере ся за море.

Анна (здивована). То вона вам аж тілько винна? (з докором). А ви кляли ся, що не маєте мені чим посагу виплатити.

Свекруха. Або ж я мала, або маю? Гроші у довжника, то як риба у саку; пругнеться туда-сюда, тай пірне у воду.

Анна. Не морочте мені голови, мамуню. Вже то ви собі доброго адвоката взяли, того Зацїравського, — не пірне довжник з ваших рук.

Свекруха. Доки мого житя, те що маю — моє. Я не здам себе на ласку дїтий. Доти ви мене ще поважаєте, доки ці грошики є у мене.

Анна. Як вас будемо поважати, коли жалуєте нам тої дрібки, що нам належить ся від вас.

Свекруха. На що тобі моєї дрібки, коли ти, коби здорова, маєш стільки, що ще б і мені посаг склала.

Анна. Правда, що як би ви йшли заміж, то я би мала більше серця і не пустила вас так голїруч, як ви мене.

Свекруха (кокетно утирає собі уста). Так, от видиш, добре, дитинко. Най той посаг, що я мала дати тобі, зістане мені на посаг від тебе.

Анна. Хиба ви ідете заміж, чи що, щоби я вам посаг справляла?

Свекруха. Або що? Чи я черниця? Чи мені сьвіт завязаний? Не такі віддають ся — а я не найшла би собі ще пари?

Анна. От, мамо, не сьмішіть сивої голови. Та ви кривдили би свої діти, та на старість приймали якогось забияку, пройдисьвіта до себе.

Свекруха. Яка я тобі сива! Ану, чи найдеш один сивий волосок на моїй голові. Чи для мене не найде ся який порядний чоловік?

Анна. Найде ся хиба який вдовець з громадою дітвори.

Свекруха. А мені нащо чужих бахорів? Чи є так богато що ділити? Досить я вже маю зі своїми власними...

Анна. А ще і тих не обділили. Ви, мамуню, не дивіть ся на те, що я маю, бо з того ви мені не дали нїчого — я сиджу на чоловічім добрі...

Свекруха. Хиба ти не взяла всего з дому? І сорочок мала і спідниць мала і хустки мала і сїряк мала і подушку мала, а що ж ти ще хочеш?

Анна. Тай тілько всього, що на хребті — хиба ще забрала ті буханці, що мене змалку ними частували.

Свекруха. Ти мені не докоряй буханцями. Мамині буханці не болять. А хто би тебе був навчив, як би не мама, як би не мамині буханці? Що з тебе було би вийшло?

Анна. Я й не докоряю. Але чому, як я була дівкою, ви і старали ся на мене і не жалували мені, а відколи вийшла заміж, то так, як би ножем утяв: ви не хочете нїчо і знати про мене.

Свекруха. А як тобі Бог дав таке щастє, що ти на богача трапила? Тілько не умієш порадити собі, а ти би не так панувала. Ти ж у нього не їш дурно хлїба, а роби на себе. Ти з господарства ховай собі гроші, чи за пікладки, чи що продаш з города — не потребуєш йому зараз вираховувати ся. Старай ся, щоби ти завсїгди мала свої гроші при собі, щоби він не знав о тім. Справляй собі речи, убирай ся як пава, ходи, аби ціле село бігло дивити ся на тебе, аби кождий видів, що ти собі господиня.

Анна. Ой, воліла би я скорше гола ходити ніж би я мала свого чоловіка ошукувати.

Свекруха. Тут нема жодного ошуканства. Подиви ся на себе: як ти виглядаєш? Тебе нема і половини тої, що була! А ти повинна мати в коморі завсїди фляшку доброї горілочки, тай що доброго перекусити десь на полиці, зайти перед обідом, чи так собі, на підвечірок, випити келишок, закусити порядно — а чоловікови все сказати, що ти на него чекала, тай нїчого в роті не мала.

Анна. Та я задавила би ся тим куском хлїба, що їла би тайком від чоловіка.

Свекруха. Не бій ся, не удавила би ся ти, а виглядала червона як рожа і груба от така (показує) як бочка, з клубами як подушки. Таких то люблять чоловіки і тримають ся їх, а на таких сухих та тонких, як ти, то і дивитись не хочуть.

Анна. Мій чоловік і так мене любить.

Свекруха. Ой не хвали ся так дуже, бо як би він любив тебе, як треба, то ти би значила більше в хатї. Але ти дивиш ся, тай не видиш? (З обуренєм). Чи я дала би мому чоловікови оттак стискати при мені дівчину? Та крий Боже! Я би йому очи з лоба видерла. Зась до другої, коли зі мною шлюб брав!

Анна. Він її не стискав, тілько відбирав вишиване.

Свекруха. Вже ти менї не кажи! Коли я вже говорю, то мусить бути правда, бо я за правду то і в огонь би пійшла. — Або то добре, що ти його посилаєш з нею до комори? Я тобі кажу, що вони знають ся! Я їх по очах пізнаю. Я знаю, як мій старий бувало. Я не могла через него жодної наймички тримати.

Анна. Тай через оту заздрість у вас життя не було. А ми з Іваном зовсім інші люди.

Свекруха. Які інші? Що ж ти іншого від мене? Що ж таке той твій Іван, генерал який, чи хто? Не дурно він так дере ніс до гори, коли ти йому так годиш! А то йому аж якось спина не згинала ся, аби мене в руку поцілувати. Го, го, мене вже не такі цілували в руки. Я бувала і межи міщанами і межи панами і всюди менї честь віддавали і люди за люди мене мали. А він ледве слово до мене промовить, тай то якось так бовкне нехотя, як би менї робив велику ласку.

СЦЕНА VII.

Анна, Свекруха, Доня.

Доня (виходить з комори і сідає оподалеки з вишиванєм; павза).

Свекруха. Вже прийшла слухати, що говорить ся, повірниця! — Чи я тобі не казала?

Анна (тишком). Та цитьте, мамуню, не говоріть таке, бо вона доміркує ся.

Свекруха. Та нехай доміркує ся. Я не бою ся нікого, а за правду і в огонь пійду. Підслухувала під дверми, то най знов іде за двері, а не пхаєть ся тут мені під очи.

Доня. Кого підслухували?

Анна То мамуня розповідають про себе.

Свекруха (привітно з іронією). Ага, мене підслухували — бодай їм заступило.

Доня. Де вас підслухували?

Анна (зацитькуючи). В якімсь там селі в чужій хатї...

Свекруха (як висше). Аякже, аякже, у моєї доньки в коморі підслухували — бодай скаменіли.

Доня. Коли вас підслухували?

Анна. То було вже давно якось...

Свекруха, (як висше). Аякже, вже дуже давно: таки тепер в тій хвили підслухували — бодай не дочекали.

Доня. Хто то такий вас підслухував?

Анна. Та то може і не було нікого...

Свекруха (як висше). Тут її не було, як там підслухувала, а як тут підслухує, то там її нема.

Доня. Се вони певно думають на мене...

Анна (перебиває). Та де на тебе — не на тебе. Мама оповідають про одну дівчину...

Свекруха (перебиває). Та де ж хто подумав би на таку невинну, що сама не доміркуєть ся, та ще й допитуєть ся — безвстидна!

Доня. Вони їй-Богу думають на мене. Деж би я таке робила...

Анна (підходить до Донї). Вони так жартують, то не направду. (До мами). Дайте спокій, мамо, не зачинайте мені сварки в хатї.

Свекруха (невинно). Та хто каже на тебе, дівонько, хто тут відзиває ся до тебе? Не зачіпай сама людий, то і тебе оставлять в спокою. Пошануй других, то і тебе пошанують.

Доня. Я тут нічим невинна. Я і в думці вас не уразила, не то язиком.

Свекруха. Не треба язиком! Лиха людина кине тільки лихим оком, та й заподіє лихо.

Доня. їй-Богу, я навіть і не подивила ся на вас, коли тут прийшла.

Свекруха (встає). А ти до кого так говориш, га! Ти знаєш, хто я є? Може рівна тобі? Диви, як розтворило дзьоб до мене, пискаля! ,,Не подивила ся на мене!" Ти не варта дивити ся на мене, от що!

Анна (уговорюючи). Іди Доню з хати, уступи ся їм з перед очий, хай не вигадують.

Доня (плаче). Я нічим не заслужила собі на таке. Мене ще ніхто з роду так не лаяв. (Виходить).

СЦЕНА VIII.

Анна, Свекруха.

Анна. Що ви хочете від дівчини? Чого ви до неї причепили ся?

Свекруха. Хай не баламутить хлопця, най не тягне його до себе. Треба мені такої вченої невістки, аби моє добро рознесла, та розкапарила. Я потребую робітниці, аби мала з неї поміч у господарстві.

Анна. Петро шукає для себе жінки, а не для вас робітниці.

Свекруха. Не потребує шукати, я вже йому сама знайду. Вже маю одного такого розумного зятика, ще мені треба такої розумної невістки. Ще я може маю якийсь голос при тім...

Анна. Як наважить ся, то ви його не спините, йому вже вийшли літа.

Свекруха. Які літа? Інші парубкують і до 30 літ і до 35, а він не може? Приперло його? Таж він має господиню дома: я і обперу його і обшию і зварю їсти і обійду господарство — може трохи ліпше, як така мальована цяця.

Анна. Вона не буде на вашім хазяйнувати. Петро відділить ся на своє.

Свекруха (показує дулю). Отото-о! Є що ділити тих пару нив, щоби стати жебраками.

Анна. То ви і Петрови не хочете нїчого дати?

Свекруха. Як він хоче мати свій власний розум, то досить з нього того розуму. Але я вже так досолю тій вибраній білявці, що їй перейде охота сидіти разом зі мною під одною стріхою.

СЦЕНА IX.

Анна, Свекруха, Писар.

Писар. Дай Боже здоровля. Вітаймо гостей зі сьвіта на нашім сьмітю. Го, го, не дурно то нинї сороки скреготали, — то вони вельможну пану Горпину так вітали в нашім селї. Кланяю ся до стіп вашецї. (Цілує руку).

Свекруха. Дякуєм вам красно, що прийшли. Що доброго коло вас чувати, пане Амброзію?

Анна. Де ж ви поділи мого чоловіка?

Писар. Та він там потішає дівчину — вона так чогось плаче мов по умерлім. А я не міг встояти, тай чим скоріш скочив у хату.

Свекруха. Диви, побігла зараз на скаргу до нього! (подивила ся значучо на Анну).

Анна (змішана). Чому-ж він не несе горілки... (Виходить скоро).

СЦЕНА X.

Свекруха, Писар.

Писар. Хе-хе-хе, ревнива молодиця на свого чоловіка. Зараз видно, коли хто любить ся.

Свекруха. Не так вони люблять ся, як треба. Він собі сюди, а вона собі туди. Правда, що не сварять ся, але і не люблять ся. От він баламутить ся з тою дівчиною, а вона дурна, навіть не хоче тому вірити!

Писар. А то зле, шановна пані. Жінка повинна міцно тримати свого чоловіка — чи як кажете, добродїйко — га, пані? От я наприклад. Хоть я вже старший собі кавалер, але коли прийде вложити спину, шановна пані, в сімейне ярмо, то тягнув би, тягнув би, як той сірий волик, що тілько йому скажи: соб чи цабе, а він вже знає свою дорогу.

Свекруха. їй-Богу, добре кажете, пане Зацїравський. Завсігди ліпше, як чоловік слухає жінки. Якби то мій зять хотів так — але то такий мудрагель, що ну! Підбунтував, чуєте, жінку, --- але сідайте, пане Зацїравський. Я так зраділа, що вас побачила, що і забула просити сідати, пек мені!

Писар. Дякую, дякую, будьте ласка усядьте ви перше, пані Горпино, добродїйко.

Свекруха (сідає). Прошу, сідайте. — Підбунтував, чуєте жінку, щоби до мене пристала за посаг. Я тілько, що вступила в хату, а вона обсіла мене язиком. А нащо ж би я пхала посаг такій багачкі.

Писар. Слушно, пані Горпино, дуже слушно. Молоді люди хай самі доробляють ся. Як зароблять, будуть вміти пошанувати, а як прийде їм готове, то протратять, проп’ють, програють в карти, шановна пані!... Чи не так, як я кажу, добродїйко? Він хай буде задоволений, що взяв панну з такого шановного дому. Я сам, шановна пані, хоч я шляхтич з діда, з прадіда і мої предки разом з воєводами сиділи при столї — а я, шановна пані, не наважився б поєднатися з вашим шановним домом.

Свекруха. Або він то розуміє — такий простий мужик! Коби хоч вона дурна не тягнула так за ним, — я вже їй казала сама, бо я за правду то і в огонь пійду! — Може би ви, пане Амброзію, трохи поговорили б з Анною, може би вона тоді так не піддавала ся.

Писар. Та чому ні, коли панї Горпина того хочуть... Але я волїв би радше, до шановної мамунї копирчаки строїти. То вже і вік для мене відповіднїйший і стан поважнїйший, ну і мій цілий афект звернений до вас, панї Горпино. (Підсуває ся і обіймає).

Свекруха (кокетно). А бодай Вас, пане Амброзію, добродію (ударяє рукою по плечи), куди ви ось закрутили. Та до мамунї буде час потому, а тепер спробуйте до доньки, бо вони мені вже тут жити не дають.

СЦЕНА XI.

Свекруха, Писар, Анна, Іван.

Анна (входить загнївана з очевидним поспіхом і уданою веселостию). Мої гостї вже десь тут поголоднїли. Прошу вибачити на сей раз — на другий буде ліпше (ставить горівку і наливає). Пийте, мамо, до пана Зацїравського.

Свекруха. Та ти-ж господиня, пий перша до нас.

Писар. А ви, пане Іване, не вип’єте з нами?

Іван (захмарений). Пийте здорові, я не вживаю горівки.

Писар. А то що за часи настали тепер, гей! Пів села вже горівки анї в рот не возьме. Коли пишу котрому позов, чи сьвядецтво, чи який инший документ, то мужик поставить мені на почесне кватирку горівки, а сам, який пан, відвертаєть ся, каже, що йому смердить! То якась зараза між вами, чи що, хлопи, гей! Коби то на вас завернути панщину, то ви брали би горівку бодай мастити синяки на тїлї! А так хиба збанкротують всї генделики та корчми, а що тоді буде? Як ви будете обходити ся без генделика? Ой зле вам хлопам тоді буде: упаде гендель і упаде кредит.

Іван. Про мене хай усїх генделиків не стане, то я дам собі раду. Що своїми пальцями прироблю — з того буду жити. Але як би собі пани дали раду без якогось ресторану — ото я цікавий?!

Анна. Коли мій не хоче пити, то я випю за него. До вас мамуню: дай Боже здоровля (пє).

Свекруха. Дай Боже і тобі донечко, щоби ти була панею у своїй хатї, а не хто инший.

Іван (в сторону). Ага, ось, куди воно пійшло (порушив ся нетерпеливо). Вже юдять на мене!

Свекруха (злобно). Чи не від горівки ви так кидаєте ся Іване? Бо то кажуть, коли хто горівки не пє, то його аж трясе від того духу. (До писаря). В ваші руки: дай вам Боже, пане Амброзію, щоби всї дївчата вас любили, а всї молодиці за вами тужили.

Писар. Що мені з дівчат? Се так, як піна на пиві! Най би тілько одна ладна молодичка затужила за мною, я віддав би за неї усї дївчата. У ваші ручки, господине.

Анна (боронить ся). До мене вже, їй-Богу, не пийте. Пийте ласкаво до мамунї.

Писар. Я і до мамунї випю, чому нї, але і доня не відкаже мені. От так з добрих рук, тай зі щирого серця. Чи може боїте ся, що чоловік дивить ся? Чоловік повинен радий бути, що до його жінки хлопці липнуть. Вже мусите той раз випити. В своїй хатї не відмовите.

Свекруха. Та пий до мене, бо ще люди подумають, що жалуєш тої чарки горівки.

Анна. До вас, мамуню (пє і наливає мамі).

Писар. То менї молодичка: кров з молоком! Від одної чарки покраснїла як рожа, що мало кров з лиця не присне. Так аж пашить від вас, як від полуміни, що і на морозї загрів би ся від вас, га, га, га!

Свекруха. Але бо і ви, пане Амброзію, як сірник, зараз зачинаєте горіти. Дай Боже (пє і наливає).

Писар. Щож би я був за кавалєр, пані Горпино? Я, шановна пані, шляхтич з дїда з прадіда, а в наших жилах инша кров пливе, не хлопська, а така синя, аж чорна, що горить як лютрований спірітус.

Анна (веселенька, сьмієть ся). Вам би вже, вибачайте, на печі зимні кости гріти, а ви так бундючите ся.

Писар. Го, го, ви не знаєте шляхоцької натури, шановна пані.

Анна. Знаю, знаю, чому ні: шляхтич як випє, то хоче закусити — беріть, прошу (накладає йому).

Писар. А як закусить, то хоче любити ся — правда ваша, пані Іванова! (переморгує до неї). Ей, як би вас тут так не сторожив чоловік, тай мамуня не дивила ся... (затирає руки).

Анна (сьміючись). Щож би було тоді? Може би ще стали залицятись?

Писар. Гадаєте, що не потрафлю? У мене не тяжко і поцілувати (нахиляєть ся до Анни).

Іван (нетерпеливить ся). Ей, поцілую я тебе, як не перестанеш плести смалені дуби!

Анна (через плече). Що ти там воркотиш, Іване? Чому не сідаєш разом до гостий та не говориш дещо?

Іван. Тверезому з пяними говорити, то так, як на човні стояти: не зміркуєш на котрий бік стати, бо на всі сторони колише ся.

Свекруха. Або-ж ми такі пяні, що з нами вже і говорити не можна?

Іван. Видко, що пяні, коли почали таку розмову, що і слухати стидно.

Писар. Хе, хе, хе, заздрісний чоловік. Мов би його окропом обпарив — на власних гостий вередує. А де гостинність, пане добродію, ота стародавна гостинність, що то диктує господареви — дати їсти і пити і ще дати гостеви викинути себе за двері, ге, ге, ге...

Іван. У вас, шляхтичів, може і так, а у нас, хлопів, инакше. Хто знає честь, того приймаємо, а хто нї, того ми викидаємо.

Свекруха. Чуєш Анно, що твій чоловік виговорює. То для того, що пан Зацїравський прийшов в гості до твоєї мамунї! Як би так хто прийшов до його мамуні, то ти не сьміла би певно так рознимати рота. Повинно бути рівне право, як для него, так для тебе — А я за правду і в огонь пійду. — Уступім ся їм з хати, пане Зацїравський, там в садку побалакаємо вільнїйше про наші справи. (Забирають ся мовчки і з повагою; Анна подразнена мірить очима то їх, то чоловіка. Свекруха на відході нишком до писаря). Дуже добре стало ся, так їм треба! (відходять).

СЦЕНА ПОСЛЇДНА.

Анна — Іван.

Іван (ходить гнівний по хатї). А, того вже за богато, маю аж поти (показує на шию). Хоче твоя мати бути гостем, добре, просимо дуже, — але я не потребую атамана в хатї. Яке тещі право до Досї, яким правом вони нападають на неї, приводять її до плачу? Чи вона у них на службі, чи їх хлїб їсть? Тай чого вони могли причепити ся до неї? що вона могла їм заподіяти? Хто не знає Досї: вона і дитині не скаже марного слова, кождому уступить, а тещу не могла обминути, бо теща навмисне підїздить, щоби трутити у фосу! Але скажи їм сама, щоби дали спокій тим напастям, коли не хочеш, аби я їм те говорив. Бо як я вмішаю ся в ті справи, то гірше буде.

Анна. Страх, як розкричав ся за свою сестричку; за власну жінку, то би ти певно так не уняв ся! Як мені не знати що твоя Доня: побігла зараз з язиком на скаргу! Що ж їй таке зробили — от, переговорили ся!

Іван. Знаю, як вони уміють переговорити ся. Вони і зо мною переговорюють ся, але нарешті чогось договорять ся. Я стерплю довго, але не на віки. А того шляхоцького макогона викину: за комїр тай за двері, як ще раз наважить ся переступити мій поріг.

Анна (уперто). Не викинеш його, бо я сама запрошу. Він до мене прийшов в гості і до моєї мами, — не сьмієш його виганяти.

Іван (обурений). Чи тобі не встид, жінко, дати собі плести отаке, слухати теревенів такого старого гультіпаки? В мені аж кров кипіла, коли він тут став залицяти ся та заглядати тобі в очи, а ти ще продаєш до него зуби!

Анна (зденервована). І буду продавати так само, як ти. Ти собі — я собі: одно для всіх право. Ти маєш Доню, а я маю Зацїравського.

Іван. Що ти говориш? Я... я маю... Доню...? Ти мене обмовляєш? Робиш мені вимівку за сестру? Ти знаєш добре, що ми змалку зросли як рідні, що я їй і братом і опікуном, що вона кругла сирота — нащо ж кидаєш на неї болотом? Це вже свекрухи діло — але Дося ще не невістка її. Що на мене вигадує, це мені байдуже, але її не позволю неславити сироту. (Строго). Не посьміє свекруха, не посьмієш і ти (мякшим тоном), хоть як я тебе люблю.

Анна (плачучи). Так ти мене любиш, що кричиш на мене, як на послїдну. Я вже не маю чого жити на сьвітї, коли втратила твоє серце. Що я маю дїяти, нещаслива, що я маю почати!

Іван. От маєш: де наш спокій, де наше щастє і любов, де наша згода і наша віра — і наше житє! — Все пійшло за злобою тещі.

(Конець І акту).

АКТ II.

(Та сама обстанова).

СЦЕНА І.

Анна (сидить заплакана за столом), Доня (під вікном коло скрині).

Доня. На дворі і сьвітло і погідно, а в хаті мов би затягнула сльота. Від вчора пійшло все якимсь переворотним ладом.

Анна. То вже не від вчора збирало ся на тучу, а я слїпа не видїла тої хмари.

Доня. Коли я почула, що ви сварите ся, то в мені аж серце похололо. Іван такий добрий чоловік і вміє так розсердити ся?!

Анна. Дуже добрий, та тільки не для жінки, не для її мами, не для її родини.

Доня. Тобі тільки так тепер здаєть ся. (Привітно). Пригадай давнішнє, як ми всї гарно жили в згодї. А ви обоє любили ся як у казцї. (Весело). Розгони свої сумні думки, а всьо поверне ся незабаром назад на добре! (Співає).

Ой була, ой була

Там така люба,

Він її, в'на його

Любили в єдно.

Лихий біс, лихий біс

Злих людий наднїс,

Розєднив, розраїв,

Щастє затроїв.

Ой щезни, ой щезни

Погана маро,

Не смути, не темни

Аннини чоло.

Засьвіти, засьвіти.

Сонце, зпоза хмар,

Розжени, розжени

Той поганий чар.

СЦЕНА II.

Ті самі, Свекруха.

Свекруха. Чи не потішаєш ти, дівонько, господині. От, найшла ся потішниця! Причепила ся до жінки, тай кряче як той крук на нещастє...

Доня. Я хочу заспокоїти Анну, бо вона плаче дуже.

Свекруха. А хто її привів до плачу, як не ти? Тебе вже певно Іван послав заспокоювати її! Він тебе певно вислав до жінки вивідувати дещо, або і насьміяти ся над нею.

Доня. Сьміяти ся з того, що вони посварили ся? Хіба ж Іван міг би мене посилати на таке. Мені це болить так, як би то на мене саму насварили.

Свекруха (злобно). То сумлїнє відзиває ся в тобі, зла совість мучить тебе. Ліпше були б не самі лаялись, а тебе добре окрестили, тодї може настав би спокій в хатї.

Доня. Вже нова напасть. Хіба я тому винна? (До Анни). Скажи-ж Анночко, скажи сестричко, чи я станула коли-небудь у поперек твоєму щастю, чи я тут виною хоч стілечки.

Свекруха. Ти ще сьмієш лізти їй в очи, безстидна? (Передражняє). „Анночко" — „сестричко" — яка сьвята та безвинна. А чоловіка хто відбив, хто водить ся з ним, та гудить на жінку, на маму, на нас всіх — не знаєш? Так я тобі скажу: Ти Досю, Досюню, Досючко-гадинко, що вони тебе викохали у власній пазусі.

Доня (дуже зворушена). Анно, Анно, відозви ся, борони мене — таж ти знаєш, що це все неправда.

Анна (хоче промовити, але свекруха не дає їй).

Свекруха (хухає на Анну і слинить їй очи; до Донї). Чарівниця, сатана! Чоловіка забрала, а тепер накидає і на жінку чари. (До Анни). Дивись, як жінка зблідла... тьфу на чари, тьфу на чари! Ходїм, уступім ся її з очий, бо вона відьма, кине на тебе порчу. (Випихає Анну).

СЦЕНА III.

Доня (стоїть довго бліда, з заломаними руками, віддихає тяжко, говорить сухо, одностайно). Нї, я того не перенесу! (Іде до скрині, витягає річи). Так невинно, так невинно! І вона не відозвала ся анї словом, дала мене так зганьбити, поругати! (Вибирає мовчки річи, далї крикнула з болем) Ох! (і вибухнула гірким риданєм, присївши на порозкидані річи. По добрій хвили утихомиряєть ся). Що я хотіла робити? Ага, речи збирати, свої речи. Геть звідси, геть, у найми, на кінець світу, як найдальше звідси! Так невинно, так невинно!...

СЦЕНА IV.

Доня — Іван.

Іван. Що ти таке перевертаєш в скрині, Досю, — повна хата речей?

Доня (стрепенула ся). Се ти Іване? Добре, що ти прийшов.

Іван. Куди ти збираєш ся?

Доня. Я... нїкуди... Хочу відділити мої речі.

Іван. Ти чогось сумна, заплакана. Може вже знов тут що стало ся? Кажи.

Доня. Нічого... Я тобі скажу, але... обіцяй мені одно.

Іван. Обіцяти тобі — що таке?

Доня. Обіцяєш?

Іван. Що маю обіцяти?

Доня. Ні, скажи наперед, що обіцяєш, а потому все тобі розкажу.

Іван. Що ж таке маєш сказати?

Доня. Не скажу, аж буду мати твою Обіцянку.

Іван (шутливо). Мене вже ляк бере, що се таке має бути?

Доня. На милість Бога обіцяй мені, обіцяй мені, Іване, сьвято і незломно, що зробиш, про що буду тебе просити, а я заклину ся тобі, що се буде тілько для твого щастя!

Іван. Обіцяю.

Доня. Незломно?

Іван. Незломно — що ж таке?

Доня. Сьвято перед Богом?

Іван (завсїди шутливо). Сьвято перед Богом — що ж таке?

Доня (торжественно). Не зачіпай тещі!

Іван (сьмієть ся). Ото тілько?, — на се не треба було і присяги.

Доня. Уступай їй у всім, обходи ся як найуважнїйше, скільки й буде вона у тебе в дома.

Іван. Але чому ж ти говориш це мені?

Доня. Бо від того залежить твоє щастє. Аж тепер пізнала, як над Анною мама верховодить, А як теща зненавидить тебе, то відверне її серце цілком від тебе.

Іван. Так уже зле не буде, — Анна любить мене.

Доня. Але вона гадає, що ти її не любиш. Будь для неї ласкавий, зноси терпеливо докори, не помятай зла, вгадуй її мисли, аби привернути її серце до себе. (Сумно). А я вибираю ся геть від вас, дякую за сіль, хлїб і йду собі в сьвіт шукати долї.

Іван. Що, що! Чи вже всі пошаліли тут в хатї? Певно розповіли тобі цю дурницю, за котру ми вчора сварили ся.

Доня. Так се правда, що ви за мене сварили ся? Тож видиш, що инакше не може бути — я йду звідси.

Іван. І ти маєш серце нас так покидати?

Доня. Якраз тому, що маю серце.

Іван. Тепер, коли кинули в мою хату таке полум’я?

Доня. Як я уступлю ся, не буде що горіти.

Іван. Тепер, коли ми мали тішити ся нашим спільним щастєм? (Веселим тоном). Тепер не можна тобі відходити. Я переказав Петрови, аби ще нині приїхав і зробив всьому копець.

Доня (з резиґнацією-з фр.”покірність долі”). Вже і так всьому копець... Петро — свекруха... ні, ніколи, — пусти мене!

Іван. Пущу аж тоді, коли мені обіцятимеш також одно.

Доня. Нічого не хочу, пусти мене в сьвіт за очи.

Іван. Підеш в сьвіт за очи, але ще зачекаєш, як Петро приїде. Згода? — дай же ти свою руку

Доня (подає руку). Добре, до завтра.

СЦЕНА V.

Ті самі — Риндиха.

Риндиха (заглянувши, вгляділа як Іван прибиває на руку Досї). Купуєте чи продаєте? Слава Ісусу.

Іван. Слава на віки. Просимо ближче. Сьвітовому чоловікови тільки торг на думці.

Доня (складає свої річи в товмак).

Риндиха (підходить близше). А я шукаю купця на поле, а я, продаю всьо до чиста, а я, а я, бо вже прийшов папір на виїзд.

Іван. Та хто купує, чи не шинкар?

Риндиха. Ей, ще гірш як шинкар! Беруть у мене за довг цілу землю без гроша.

Іван. Не гріх вам віддавати сьвяту землицю за дурно? За се кара Божа!

Риндиха. Всі ми грішні,— Боже отпусти согрішения наша — а що ж робити, коли треба їхати.

Іван. Та чого ж вам так пильно їхати? У вас, слава Богу, є і земелька, і господарство, а там хто знає, як буде.

Риндиха. Бог знає, єдиний, бо Господь всевідучий, а ми грішні, приймаємо се, що від Него дістаємо. Але там, видите, дають землю за дурно.

Іван. Або це правда?

Риндиха. Ей нї, ні, таки правда, дають землю. Був якось у селї один подорожний, такий, що там був за морем, і приїхав сюди вербувати людий — так він мені все розказував.

Доня. Возьміть мене з собою, я поїду з вами у той край. При господарстві не буду у вас заважати.

Риндиха. Ой, там коби руки, а робити є на чім. Там вже всього дадуть, аби лише тут гроші на дорогу. Спродала тих пару хвостів тай що там було коло господарства — того на дорогу за мало. А за землю не хочуть мені нічого дати тільки всю за борг беруть.

Іван. Кілько ж довгу на вашій землі?

Риндиха. Бог один знає... Нібито, я позичила у небіжчика Андрія пятьсот — але то вже літа! З початку ми якось мирили ся з вдовицею. Але як перебрав на себе той борг наш писар, Зацїравський, то вже такий став прикрий, що ну! Всьо, що прийшло з господарства — всьо ішло на борг.

Іван. То ви Зацїравському винні? Звідки ж у такого голодранця є гроші на позичку?

Риндиха. Та то ніби не йому, а вашій тещі — але вони обоє то одна рука.

Іван. Моїй тещі... І вона у спілці з Зацїравським? Ось куди стежка в горох!

Риндиха. Атож, вони у спілці, а я бідна що зроблю? Зацїравський знає право, як схоче то забере всю землю і без гроший. От я прийшла до вашої тещі, хай умилують ся, хай дадуть хоть що трохи...

Іван. Але ваша земля варта що найменьше 1000 срібних.

Риндиха. Вартує і півтори тисячі. Але де тепер найти купця? А тут треба їхати, бо вже папери маю.

Іван. Коли вже їдете, так я вам дам купця. Перейме на себе борг і сплатить вам решту готовими грішми.

Риндиха. Як би то правда з вас говорила, Бог би вам винагородив.

Іван. Я не куплю, бо у мене нема покладного гроша, але ота дівчина купить.

Доня. Я не хочу, я їду разом з ними за море.

Іван. Я є твоїм опікуном і знаю, що для тебе лїпше. (Тихцем). Купимо для Петра, хай він відійде трохи подальше від мами. (До Риндихи). Так борг переймаємо на себе... Згода на таке?

Риндиха. Чому ні, бодай ви здорові були. Тепер вже можу їхати, хоть би завтра.

Іван. Ні, завтра поїдемо ще до міста, до нотаря. Треба все порядно зробити. Я вам заплачу, спишемо контракт. А до того часу не показуйте ся моїй тещі на очи, анї Зацїравському, аби не обернули кота хвостом.

Риндиха. Зроблю, як радите. Майте ся в гаразді до завтра, а завтра не забудьте у місті...

Іван. Завтра, завтра, не забудьте тілько ви — ідїть в гаразді. (Риндиха відходить).

СЦЕНА VI.

Ті самі — Анна.

Анна (в дверях). Куди утікаєте, тітко, з вами хотіли мамуня видїти ся.

Риндиха. А я вже не хочу з ними видїти ся. Купець є, боргу нема — вже їду до Бразилії (пішла).

Анна (побачивши обоє). Ви знов у купі? Щойно заглянув до хати, тай знов коло неї?

Іван. Сьвят, Сьвят, Сьвят! Опам’ятайся, жінко, бо я дальше не видержу. Хочеш на ново почати вчорашню сварку.

Доня (сіпає його ззаду). Заспокій ся, Іване, перетерпи трохи. (Іван успокоюєть ся).

Анна. Я вам вступлю ся з хати — не буду заважати. Забираю своє манаття, тай іду з мамою. (Вибирає зі скрині річи).

Іван. Тепер знов ота витягає своє шмаття. (Остро). Не розтягай лахів, лиши скриню, кажу. (Доня сїпає його).

Анна. Ні, я не зоставлю своєї праці для твоєї любовниці, щоби вона господарювала моїм добром, щоби убирала ся в мої речі. Справ для неї сам, коли хочеш її мати при собі.

Іван (люто). Мовчи навіжена, не мели як на муках, не доводи мене до розпуки, бо я не подивлю ся, що ти моя жінка!... (Доня сїпає його, Іван спокійнїйше). Що ж мені робити з тобою, чим тобі вибити ті дурниці з голови?

Анна. Чого став, коли хотів бити? Побий, побий, тоді вже буду знати, якого маю мужа, тоді вже всім покажеш, що у тебе значить жінка. А то ніхто не повірить за такий сором. Побий, побий! (Плаче).

Доня. Заспокій ся, сестрице, диви ся, як се його болить. Се все неправда, все брехня. Вас розєдинили, але ви таки любите ся, як перше.

Анна. Чого ти пристаєш до мене, солоденька розлучнице. Мало тобі, що чоловіка мені забрала, ще хочеш мене саму підійти, зробити з мене слугу для себе, вередувати наді мною?

Доня. Сестро, не вір тим словам, то зависть свекрухи. Я тобі все розкажу.

Анна. Не хочу нічого чути від тебе.

Доня. Диви ся, я іду собі геть від вас.

Анна. Не вірю тобі, нічого вже тобі не вірю. Я і дивитись на тебе не хочу. (Відходить).

Доня. Ти мусиш мене вислухати, переконати ся, тоді може і повіриш. (Іде за нею).

СЦЕНА VII.

Іван сам.

(Хватає ся за голову в розпуцї). Люди добрі, люди добрі! Де тут правда, де справедливість. Скоріше втечеш від чуми, чим від жіночої заздрости, скоріше сховаєш ся від грому, чим від жіночої сплетнї. Ой жінки, жінки, маю я вас у печінці, а та теща то вже мені горлом лїзе.

СЦЕНА VIII.

Іван — Свекруха.

Свекруха (за дверми). Знов чіпає ся до тебе? Гони її від себе, оту чарівницю, а ні, то я її буду гнати. Я вже її добре відшепчу, оту відьму з лисої гори.

Іван. Іде моя потїшенька... Ой якби я так не обіцяв був Дони звертати тобі з дороги, я сказав би тобі, хто справдїшна відьма.

Свекруха (входить). Ой такі то, такі нинї чоловіки. Своя, жінка бідує, а друга ликує.

Іван (до себе). Ой то правда, що ти ликуєш!

Свекруха. Що ви кажете?

Іван (иншим тоном). Кажу, „як тому зарадиш?"

Свекруха. Мій чоловік не сьмів такий бути — от що.

Іван. Ей, хто там памятає, як то бувало. Це не було вчора, анї позавчоера.

Свекруха. Я памяти ще не стратила, хвалити Бога, тай не пережила сьвіта. Чиж то так ніби дуже давно?

Іван. Я кажу до того, що ви так тримаєте ся нівроку

Свекруха (вдоволена). Правда, що ще не подала ся?

Іван. Ей, ви і молоду ще завстидали би. Ви ще нівроку як пампушок на маслї.

Свекруха. От не вигадуйте, не вигадуйте!

Іван. Ви молодші тепер, як я вас перший раз бачив.

Свекруха. Жартуєте!

Іван. Вдовичка хоч куди! Лице румяне, волосе чорне, а набита як кадовб з капустою.

Свекруха. А бодай вас, ото прирівняли!

Іван. Я хотів би, щоби моя Анна була така гожа та румяна.

Свекруха. Ей, що ваша Анна! Коби ви були побачили мене, яка я була в тих роках, що вона. Одно, що маків цьвіт! А вона що?... Таки правда; я за правду і в огонь пійду. (Хитро). Я вам і не дивую ся дуже, що ви її не любите. Уже Доня то собі така... ох!...

Іван. Ой ти клята! (Иншим тоном). А я вам скажу, як то було: я її брав, а на вас дивив ся. Думав собі: прецінь, донька буде така сама як мама — як не тепер, то пізнїйше.

Свекруха. Го, го, далеко ще її до мене! Я, як би схотіла, то ще би і другого чоловіка найшла собі, а вона не вміє першого тримати коло себе. А де чоловік не любить, там Господь не присилає добра.

Іван (тихцем). Але тебе чорт прислав!... (Иншим тоном). Коли-б вона була така як ви, то я любив би її без памяти.

Свекруха. Направду, я вам так подобала ся?

Іван. Хоч зараз, я проміняв би доньку на мамочку.

Свекруха. Що правда, мої брови ще рівні тай чоло не поморщене?

Іван. Брови як шнурочки, а чоло як бляха.

Свекруха. А очи огнисті, правда? Як моргну (моргає), то наче би у грань дмухнув?

Іван. Аж мені в середині перевертаеть ся від того.

Свекруха. А руки мої, дивіть, які ще: ще є чим обнимати, що? (Обнимає його за шию).

Іван (примилює ся). Ой задушите, в мені аж дух запирає!

Свекруха. Ви може залицялись би? Але уважно, щоби вас не побачив мій жених, бо буде біда!

Іван. Ваш жених? (До себе). Чи вона не здуріла?

Свекруха. Я обходжу нині заручини з паном Зацїравським.

Іван. З писарем? Таже то гольтїпака.

Свекруха. В кишени не має, але за то має в голові. Він придбає мені ціле господарство тут в селї за той боржок, що менї винні.

Іван. Чув я, чув про те. Дай вам Боже щастя.

Свекруха. Звідки чули, коли се наша тайна?

Іван. Та була тут Риндиха, шукала вас, та розповіла мені.

Свекруха. Розповіла? От дурна баба! А деж вона пішла? Я ж її шукала.

Іван. Казала, що іде до Зацїравського, бо їй спішно їхати за море.

Свекруха. Коли до Зацїравського, то добре, він вже її не випустить з рук.

СЦЕНА IX.

Ті самі, Зацїравський.

Свекруха (побачивши). За вовка помовка...

Зацїравський. А вовк у хату, шановна пані. День добрий!

Свекруха. Дай Боже добрий день — бачили ся з Риндихою?

Зацїравський. Нї слухом, нї духом, шановна пані.

Іван. Та вона пішла звідси просто до вас.

Зацїравський. Де просто до мене? До коршми просто, чи просто до канцелярії, чи до дому?

Іван. Таже казала, що до дому, до вас.

Зацїравський. Ну, там мене не застане.

Свекруха. Ой то зле, що Риндиха не застала вас.

Зацїравський. Нїчого не бійте ся, не втече нам до Америки, поки ми їй самі не дамо хрестика на дорогу. Хай трохи походить, то може ще щось уступить. Хай знає, що вона на нащій ласцї.

Свекруха. Та коби тілько не розповідала людям... От, уже зятеви розповіла про цїлу справу. Люди будуть гадати, що я її кривджу, або що — а я хочу тілько відібрати свою крівне.

Зацїравський. Я беру всьо на себе. То вже не ваша справа, а моя, шановна пані. Ану, най хто відважить ся менї що сказати, я вже йому покажу, де козам роги випрявляють. А Риндисі я вже сказав: ,,Ми можемо чекати зі своїми грішми, а тобі треба їхати. Ти нас потребуєш, а не ми тебе. Коли хочеш, щоби між нами стало дїло, то навіть не торгуй ся, бо ти там за морем дістанеш в десятеро тілько". А вона на мене дивить ся, як на свого бога, ге, ге, ге!

Свекруха. От, голова нівроку, а бодай ви здорові прожили, пане Амброзію!

Зацїравський. А якже стоїть наше діло, шановна панї Горпино? Уже родина повідомлена, казали?

Свекруха. Якраз була бесіда з зятем.

Зацїравський. А ви що на тоє, Іване, ге? (сідають).

Іван. Та хто би ставав чужому щастю в перешкоді.

Зацїравський. Певне, що щастє, то не така легка річ, що шляхтич женить ся, у селянській фамілії. Через то я ваш цілий стан підношу до себе.

Свекруха. Дайте спокій з тим, панє Амброзію, бо вони того не розуміють! Знаєте, прості хлопи сьміють ся з вашого (поправляє ся) з нашого шляхоцького гонору.

Зацїравський. Для того треба розяснити їм темну голову, бо і вони вже також будуть трохи належати до шляхти.

Іван. За мене уже спасибі. Я за те не дав би і свого старого віхтя.

Зацїравський. А от пасинка також оженю зі шляхтянкою. Винайду йому таку панну, що буде перед нею рачки лазити.

Іван. Дайте собі спокій з Петром, аби ви від нього рачки не полізли.

Свекруха (до Івана). Не бійте ся, він буде мусити слухати. Коли буде голова в хаті, то і руки і ноги пійдуть, куди треба.

Зацїравський. Я йому вже наложу уздечку. Се нїчо, що він був десь там у войску. Наші діди і прадіди бували не у таких войсках, не у таких войнах — нам то не першина.

Свекруха. Але йому не треба нїчо казати, аж коли вже прийде до весїля. Я з ним найгіршу маю біду. Каже, що по смерти батька він голова родини. А такий там бундючний та острий вернув з того війска, що я сама маю страх перед ним.

Зацїравський. Гм, такий він? Ну, то найліпше йому не казати нічого про цілу справу. А тоді, як буде право за нами, то я вже не побою ся і самого чорта.

СЦЕНА X.

Ті самі, Доня.

Доня (вбігає дуже урадувана). Приїхав! Приїхав!

Всі. Хто такий приїхав?

Доня (завстидала ся і мовчить).

Свекруха. Хто приїхав, чого мовчиш?

Зацїравський. Так утїшила ся, як би наречений приїхав до неї?

Доня (відвертає ся заклопотана).

Іван (підходить до неї; по тихо). Невже-ж Петро вже надїхав? (Доня потакує мовчки і вибігає скоро до комори).

Зацїравський. Що вона сказала?

Іван. Покивала головою тай втїкла.

Зацїравський. А що ви її питали?

Іван. Те саме, що ви.

Свекруха (зриваєсь). Що, Петро є тут? Звідки він тут взяв ся?

Зацїравський (зі страхом). Петро, як то тут, тепер? Хто його спровадив?...

Свекруха (до Івана). То вже певно ваша справа. Не міг доньки збунтувати против матери, то насилає сина.

Зацїравський. Така справа пахне судом, шановне панство. Сейчас пишу позов і сам стану за сьвідка.

Свекруха. Так є, так є, пишіть, пишіть! Бунтував доньку против матери, хотїв вимусити на мені гроші, а сам залицяв ся перед хвилею до мене, безвстидний. Ви наречений, ви маєте право посмтояти за мене. Це такий зять, що хотів би і доньку зводити і матїр знеславити — а сам жиє з другою. І тепер покликав мого єдиного сина, аби збунтувати против мене, а може ще і завязати йому сьвіт за своєю любовницею. Пишіть все, так я це тепер кажу — я сама посьвідчу. (Зацїравський потакує, але шукає за палицею і шапкою).

СЦЕНА XI.

Ті самі крім Донї; Анна, Петро.

Іван (іде до дверий). Здоров був, любий Петре, витаємо в нашій хатї! (Стискають ся і обнимають ся; Анна стоїть рада на боці).

Свекруха (кидає ся між обох, з пересадою в руках і голосі). Сину мій, соколе! Ти вже забув рідну матір? Не видиш мене, а йдеш перше до других! Чиж я не перша за всіх, чиж я гірша для тебе від них? (Підчас того Зацїравський висмикнув ся з хати).

Петро. Що вам такого стало ся мамо? Чи не пристріт?

Свекруха. Тебе хотять забрати в мене, розлучити сина з матір’ю, хочуть тебе збунтувати вороги мої, розєднати тебе зі мною. Ти мій син єдиний, моя єдина підпора і потіха; я лиш добра тобі бажаю, тілько твоїм щастєм живу.

Петро. Чого ви, мамо, заводите мов над умерлим! Що ви хочете від мене?

Свекруха. Диви ся, синочку, тут є наш щирий приятель, пан Зацїравський, наш добродій і опікун — привітай його, як рідного батька (обертає ся за ним). Де ж він? Де пан Зацїравський? Пане Зацїравський?

Анна. Взяв шапку, тай пійшов бігцем з хати.

Свекруха (до Петра). Видиш, сину, він свого життя тут непевний. Чи не сором се для нас, що він аж мусїв утікати перед тобою?

Петро. Передо мною? Або він мені що завинив? Чого він мене має лякати ся?

Свекруха. Бо бояв ся, що тебе підбунтували. Але ти добра дитина, правда? Ти, виджу, не повірив моїм ворогам. Я закличу його зараз сюди назад. (До Анни тихцем). Ходи зі мною, я розкажу тобі про твого чоловіка, як він тут залицяв ся до мене! (Відходить).

СЦЕНА XII.

Іван — Петро.

Іван (сьмієть ся, аж заходить ся; ціла слідуюча сцена ведеть ся з гумором, весело).

Петро. Що се таке сталося з мамою? Нічого не можу розібрати.

Іван. Вони гадали, що ти вже знаєш про все, тай тому так налякали ся тебе! Бач, вітчим похваляв ся, що наложить уздечку на пасинка.

Петро. Чий вітчим — я вас всіх не розумію.

Іван. Адже твій. Зацїравський заручив ся з тещею.

Петро. З моєю мамою? Вони віддають ся? Ти хиба шуткуєш.

Іван. Гарні шутки! Тебе женить з якоюсь шляхтянкою...

Петро. Мене з шляхтянкою? Чи ви подуріли?

Іван. Ой, правда, що подуріли. Мене розвели вже з жінкою — чисте пекло в хаті! Кажуть, що я люблю другу.

Петро. Я і в голову не припускав такого. Добре, що зараз таки приїхав.

Іван. Ой, певно, що добре, бо Досю виїли вже з хати.

Петро. Хиба ж що стало ся? Де ж вона тепер, де Дося?

Іван. Хоче їхати з Риндихою до Бразилії — так їй допекла свекруха.

Петро. Бідна дівчина, вже її зазнала, ще й невісткою не стала! Я вже від вас не поїду, доки не оженю ся. Я вже від вас не поїду і буду вам тут ґаздувати, доки не стану з Досею під вінець.

Іван. Ото мені козак! Я знав, що ти зробиш всьому лад. Весїлля справлю вам таке, що люди згадувати будуть, поки житя вашого.

Петро. Деж вона пійшла? Нехай пійду заспокоїти мою сизокрилу голубку. Я аж дрожу цілий з нетерплячки, щоби побачити її.

Іван. Не жури ся, ще побачиш ся з нею. Але збігай но за Анною, щоби її мати знов не наплела яких баляндрасів. Най вже раз буде конець тій сварцї та гнівам.

Петро. Добре. Я вже їм промовлю до розуму. Мама може схоче ще запросити мене за дружбу. Гей, то була би радість, як би син мамі мусїв дружити! Я вже їм ті дурницї виб’ю з голови. (Відходить).

СЦЕНА XIII.

Іван — Доня.

Іван (іде до дверий від комори). Ану, виходи звідтам, що ти там робиш?

Доня (з комори). Зараз, зараз!

Іван (заглядає). Дивіть, люди добрі, що з нею стало ся? Чи це ти. Досю, чи не ти? Ти сама себе не пізнаєш в зеркалї (виводить за руку).

Доня (гарно прибрана у сьвяточну одежу). Не будеш на мене гнївати ся, що я так убрала ся?

Іван. А менї що до того, хиба ти до мене так вистроїла ся? А Петро певно що не буде за такий стрій гнївати ся.

Доня. Як він виглядає, чи змінив ся? Я так хочу його бачити...

Іван. На виду трохи змінив ся, але в серціи не змінив ся анї разу. Любить тебе як своє життя!

Доня. Ой, Іваночку, не говори таке, бо менї сльози тиснуть ся до очей. Чи він тобі казав що, чи ти тілько так сам вигадуєш?

Іван. Казав, щоби я ладив весїля за три недїлї.

Доня (кидає ся йому на шию). Яка я щаслива. Бог змилував ся над сиротою.

Іван (нїби переляканий). Не обіймай, не обіймай, бо теща побачить і готова біда. Пришлю тобі сюди Петра, то він тобі розповість краще від мене про ваше весїлля, а ти його за то міцнїше обіймеш. (Відходить).

СЦЕНА XIV.

Доня (сама). Боже мій! Сама не знаю, звідки се щастє злетіло до мене. Як його побачила, то на душі стало так, наче би до него нараз сонечко заглянуло зпоза хмар. А я хотіла затратити себе сьвіт за очі... Ой, дурна я, дурна! Я не знала, що без него була би зівяла, як та цьвіточка без сьвітла. Таке серце повне, таке моє серце повне, що і словами не можу вимовити! Хоч би мене не задушило те щастє, бо так скупило ся тут в грудях, що мало не розсадить їх.

СЦЕНА ПОСЛЇДНА.

Доня — Петро.

Петро (на порозі). Доню!... (павза). Я так спішив аби тебе побачити (павза). Чи ти не надїяла ся на мене, не чекала?...

Доня. Надїяла ся..., але якось так швидко... я не знаю, як сказати..

Петро (підходить і бере її за руку). Якже ти тут проживаєш? Я так тужив за тобою, що мало не дезертирував перед самим звільненням.

Доня. Тай мені не легко було... А на останку то вже брала розпука.

Петро. Так чому ж тепер не тішимо ся! Таж ми разом, при собі... Не бачили ся стільки часів, тужили за собою, а тепер навіть не вітаємо ся як належить.

Доня. Хиба я ще мало тїшу ся — більше вже не можу.

Петро. А я гадав, що воно якось инакше вийде. Коли я читав твої листи, то мені здавало ся, що ми будемо не йти до себе, а летіти і відразу обіймемо ся і не випустимо ся вже на віки.

Доня. Воно все в письмі гарнїйше виходить. Але ти став у війску такий гарний і дужий парубок, що я навіть не думала собі на такого.

Петро. Йой, царівно моя солоденька! А щож я маю тобі сказати? Та ти стала краща від зорі, ясніша від сонця. Мені при тобі аж сьвіт прояснив ся. Як би ти схотіла бути моєю, то здаєть ся мені, що тут на землі жив би як на небі — що і вмирати не захотів би ніколи.

Доня. Або ти направду мене так любиш?

Петро. Видиш, яка ти недобра, Досю, ти ще питаєш ся про те? Я тебе навіть про те не питаю, — а кажу відразу: вийдеш за мене, хочеш бути моєю на віки?

Доня. Ти знаєш, як я тебе люблю, але бою ся свекрухи...

Петро. А на мене не надїєш ся, що я стану тобі в обороні? (Пригортає її). Так вибирай тепер: чи свекруха тобі страшнїйша, чи я тобі милїйший?

Доня (притулює ся до него). Ти милїйший мені над все в сьвітї, над житє і смерть! (Петро обнимае її; заслона спадає).

(Конець II, акту).

АКТ ІІІ.

СЦЕНА І.

Анна — Петро.

Петро. Такі ви завжди жінки. Самі наробите бешкету, а потім ще нарікаєте. А я ще раз кажу, що Іван мав правду, а в тім, що стало ся, ти сама більше винна.

Анна (пряде під вікном задумана). Ой, Боже, Боже, хоч би йому що не стало ся в дорозі. Уже вечір робить ся, уже сонечко сховало ся, зірки виринають одна по другій, а Івана, як не видко, так не видко...

Петро. Не бери собі того так дуже до серця. Поїхав до міста — певно має якесь діло, а верне назад, то помирите ся.

Анна. Як помиримо ся, коли він такий завзятий. Навіть і не дивить ся у той мій бік.

Петро. Бо ти, сестрице, забагато химерувала: чіпляла ся його задурно, лаяла Досю — звязалася з мамою, тай почала війну провадили у власній хатї!

Анна. Хіба ж я могла мовчати до того всього, що мені мама наговорили? Таж мені аж серце кровавило ся, я була така згрижена.

Петро. Ти повинна була собі зараз подумати: це все мамині видумки. Хиба не знаєш їх? Іван тебе любить, що дай Боже мені так Досю любити. А Досю ти сама сватала за мене.

Анна. Та правда, що так. Але як мама зачали договорювати та підюджувати, то я сама втратила голову.

Петро. Те, що було, вже минуло ся. Приїде Іван, то я вас уже примирю. Скажу йому, як ти тут за ним побивала ся, очі проплакала коло вікна.

Анна. Нї, ні, не кажи того голубчику, (підходить до него). Скажи йому, що ти мені вияснив, що це все неправда і нехай він вибачиться, що сам не розтолкував мені справи, а накинув ся на мене з криком і лайкою.

Петро. Та як мав тобі толкувати, коли ти сама лаяла ся. Та ще тепер вибачатися перед тобою? — диви, яка цікава!

Анна (обіймає його і гладить по лици). Скажи, скажи так Петрику, братчику, я тебе прошу дуже.

Петро. Га, га! яка мудра? Ви би жінки хотіли, щоби ваше було завжди зверху!...

Анна (затискає йому уста). Пссс... ані слова більше!

Петро (сьмієть ся). Анно, навчи Досю так обіймати, бо вона того не вміє...

Анна. Не бій ся, сама навчить ся. А як нї, то ти її навчиш. Ви, хлопці, нас всього злого вчите. Скажеш так Іванови, Петрику, скажеш? (плескає його по щоках).

СЦЕНА II.

Ті самі, Свекруха.

Свекруха (відхиляє живо двері, заглядаючи). А тут хто? (стає на порозі; Анна і Петро роступають ся). Ага, це ти дівко баламутиш мені хлопця? Ти собі, пристайбідо, гадаєш, що я... (підступає до неї, підперши ся в боки — але пізнає Анну). Нї, то Анна (з новою лютостию). А ти з ким обнимаеш ся тута, коли чоловіка нема дома? Ти гадаєш, що я і тобі попущу? Хто це тут заліз до чужої жінки (підступає підпершись в боки — але пізнає Петра). Це Петро?... (люта). Тьфу на вас та пек! У цьому домі всї тільки цілують ся.

Анна. Ви, мамо, хотіли вже і з мене зробити ледащо?

Петро. Тай зараз потішити чоловіка доброю новиною!

Свекруха (удає невинну). Та хто би там робив з тебе, чи сяку чи таку. Ти знаєш мене, що тільки за правдою стою; за правду я піду і в огонь. Хто би займав ся вашими справами — я маю досить свого власного клопоту на голові. Чи не було тут Риндихи?

Анна (гнівно). Не було нікого.

Свекруха. Бігаю за нею уже цілий день, — ніхто не знає, де вона ділась. А Зацїравського тут не було?

Петро. А його чого тут треба?

Свекруха. Знать, не буде тебе питати ся. Як схоче, то прийде.

Петро. Але я його запитаю ся, та тим грубшим кінцем.

Свекруха. То ти так вже тепер говориш? Вже тебе переробив зятик?

Петро. Коли ви, мамо, не слухаєте Івана, аби не заходити ся з тим пройдисьвітом, то може хоч мене послухаєте. А як ви мене не послухаєте, то послухає той ваш Зацїравський, бо я як дістану в свої руки його шляхоцьку шкуру, то так вимну, як мужицький капшук. Я вже дотримаю свого слова! (Виходить).

СЦЕНА III.

Анна — Свекруха.

Свекруха. От, діждала ся потїшеньки від своїх діточок. Усьміхнуло ся до мене щастя на старості літ, а власні діти стоять на перепоні. (Розжалена). Це все мамі за те, що вас годувала та доглядала, що до людей довела. Краще було мені змалку жбурнути в ополонку таке щеня, щоби тепер не кусало.

Анна. Не гнівіть Бога, мамо; хто вам що злого хоче?

Свекруха. Кажи правду, що ви тут робили обоє? Змовляли ся на мене, га?

Анна. Про вас і бесіди не було. Я радилася з Петром, як мені помиритися з чоловіком.

Свекруха. Ага, не кажи, це вже проти мене. Добре, замирюйся, але тоді вже певно не побачиш свого посагу, як свого уха.

Анна. Чи сяк, чи так, то ви посагу не дасьте мені. А з чоловіком таки мені не на віки жити в гніві.

Свекруха. Добре, добре, роби, як знаєш. А де ж він дїв ся той твій незнати що?

Анна. Або ж я знаю? Доня казала, що поїхав до міста.

Свекруха. Ага. Доня знає, а ти не знаєш? Так і повинно бути! Може би вона була ласкава розповісти дещо, чого твій чоловік поїхав до міста. Де ж тая вчена панна повіяла ся?

Анна. Треба би спитати Петра, я з нею не видїла ся.

Свекруха. Ага, то Петро знає про неї! — Ей, якби то у мене сила, то я би йому викурила те кохання. А так, що я сама бідна зроблю? Мої слова, — як горох до стіни. Але я їм ще дам ся в знаки, як придибаю оту Доську!.

Анна. Лїпше дивіть ся, щоби Петро не придибав вашого Зацїравського, бо Петро не знає жарту.

Свекруха (налякана). Слухай, Анно, може надійде Зацїравський, то затримай тут його в хатї тай перестережи перед тим розбишакою. Старай ся донечко, щоб вони не зійшли ся разом, бо може вийти який встид або нещастя. — Іду я шукати тої Доськи, вже я її... (Відходить грозячи).

СЦЕНА IV.

Анна — Доня.

Доня (через вікно). Нема нікого в хатї?

Анна. А кого ж ти шукаєш?

Доня (скрикнула і сховала ся). Ой!... я хотіла!...

Анна. Ходи сюди, Досю! Чого утікаєш?

Доня. Я не втікаю, тілько...

Анна. Ходи-ж до середини. Чого заглядаєш через вікно наче чужа? Ходи зараз в хату.

Доня (відтягаючи ся). А нема там нікого?

Анна. Адже ж я є.

Доня. А нікого більше?

Анна. А кого ж тобі треба?

Доня. Мені не треба нікого.

Анна. То і нема нікого. Ходи, ходи, не церемонь ся. (Сьвітить сьвічку — Доня входить). Ти передо мною так ховаєш ся, Досю?

Доня (сумно). Нї, сестрице, чого ж би я ховала ся перед тобою? Адже я не зробила нічого злого.

Анна (сердечно). І я тобі не зробила нічого злого. А що я там сказала може прикре слово, то вибач мені. Мені було так тяжко на серці, що я сама не знала, що говорила. Іван тобі казав, чого він поїхав до міста — адже там немає сьогодні торгу.

Доня. Я знаю цілу справу, але бою ся казати, щоби свекруха не довідала ся, та ще гірше не ворогувала на мене.

Анна. Що ж там таке? Говори скоріше, бо я умліваю з цікавості. Я вже цілий день ходжу, мов не своя.

Доня. А я шукаю за Петром, щоби йому розповісти. Ходім, тай я розповім вам обом разом.

Анна. це найліпше, бо Петро і заступить тебе перед мамою, як би нападала. (Весело). Ходім швидше, бо я не витримаю з цїкавости.

Доня. Яка я щаслива Анночко, що ти вже добра на мене, не цураєш ся (цілують ся). Знаєш, що Іван привезе з міста? — але тихо, ходім перше пошукаємо Петра... (Хочуть відійти).

СЦЕНА V.

Ті самі, Зацїравський.

Зацїравськик (в дверях розставляє руки). Тур, тур, тур! Куди то хочуть летіти мої куріпочки? (Хоче обіймати).

Доня. Пане писарю, ви не сокіл; за короткі руки до куріпочки.

Анна (до себе). Щоби тобі в голові затуркало! (До Зацїравського). Ви, пане писарю, здає ся мали кого іншого на думці, як пустили ся нас обнімати.

Зацїравський. Чому ж кого іншого? Ви ж тепер мої рідні, мої синички. Одна мені буде донька, а друга невістка. То вже не гріх мені... (Пускаеть ся цілувати).

Анна (відтручує). Чого ж ви починаєте не з жінки, а дочки та невістки?

Зацїравський. Ге, ге, ге, пані гострі. Хиба у мене не шляхотський ґуст. Я знаю, що красне, що молоде, пане, що гоже! До того я як муха до меду. А моя старенька хай буде раденька, що захопила такого жвавого чоловіка, ге, ге, ге!

Доня. Ще на двоє баба ворожила. Може з вашого весїля ще нічого не буде, а ви вже ловите риби перед саком.

Зацїравський. Го, го, го, ти не пхай мені тютюну під ніс, але сама мене перше попроси красно, аби з твого весїля щось було. Тепер всьо від мене залежить, я те все возьму в руки, — скінчить ся вже бабське пановане.

Анна. Ов, які ви гострі! Та хіба ж вона вас упросить? Треба, аби і Петро попросив вас красненько.

Зацїравський. Йому вже мама говорила. Переказувала мені, що він вже иншої співає.

Анна. А казала знов переказати, що Петро знов иншої співає.

Зацїравський. Якої иншої? Що він каже?

Доня. Каже, що піде в садок.

Анна. А з садку аж у лісок! (Сьміючй ся).

Доня (приспівуючи). З ліска пійде в гущавину.

Анна (так само). І виріже там дубину.

Доня. Буде вибивати франта.

Анна. Аж летіти буде дрантя!

(Сьміють ся).

Зацїравський. Що, що, він направду погрожував мені? Го, го, я зроблю з ним коротку справу. До суду з ним! За те, що грозив мені небезпеченством мого здоровля і житя піде до діри, під ключ!...

Доня (заглядає у вікно). От, він вже йде. Ідуть сюда разом зі свекрухою.

Анна (з поспіхом). Отож нещастє! Мама казали мені остерегти вас, щоби з ним не здибали ся, а тут він надходить!

Доня. Що тут діяти? Поки ви його позовете до суду, то він вас ще приструнчить...

Зацїравський (наляканий). Коли мама так казала, то сховайте мене.

Анна. І як ще наказували — але де вас тут сховати?

Зацїравський. Найліпше сховати до комори! (Хоче йти).

Доня (тягне його). До комори він загляне найперше.

Зацїравський. То вже ліпше на печі. (Хоче лізти).

Анна (тягне його). На печі насаджена квочка на яйцях, наробить крику.

Зацїравський. То вже скрию ся під столом? (Лізе).

Доня (задержує). Під столом буде вас видно.

Анна (затримує). До дїжи не влізете, — краще вже до скрині.

Зацїравський (в страху). До скрині? Дуже добре. Ратуйте мене, голубятка.

Доня. Я вибрала відти свої речи, то буде досить місця. Відкривай, сестрице.

Анна (отвирає). Лізьте до скрині! (Зацїравський лїзе). Скорчіть ся трохи, оттак, ноги запхайте під себе; вони у вас такі довгі, як вила.

Доня. Скоро, спішіть ся, вони вже в сїнях.

Анна. Швидше лізьте в скриню!... (Накривають скриню).

Зацїравський (виставляє голову). Тілько лишіть шпарку, бійтесь Бога, бо я тут удушу ся!

СЦЕНА VI.

Ті самі, Петро, Свекруха.

Петро. З того не буде нічого, мамо! Ви моліть мене, чи грозіть, а я божуся вам, що коли той старий лис покаже ся мені на очі то я його так обскубу, як він людей обскубував та цілу громаду.

Свекруха. Ти гадаєш, що він на тебе не найде права?

Петро. Ще і на нього найдеть ся право. Я вже чув богато про його справки, про лихву та здирства і раджу вам, не звязуйте ся з тим дурисьвітом.

Свекруха. Не бій ся, я не дам себе обдурити. Я розумію ся на інтересах.

Петро. Я знаю, що ви розумні, але він займе вас так, що ви і не оглянете ся, як дурні станете.

Анна (перериває). Та перестаньте вже сперечатися. От, Дося має нам розказати, куди Іван дів ся. Слухайте-ж хвильку, бо я аж минаю ся з цїкавости.

Свекруха. Ага, Доська є тут. Де ж ти бувала, дівонько, цілу днину? Ну говори, де ти поділа Івана?

Доня. Та де би я його мала дівати? Він сам зібрав ся, тай поїхав.

Свекруха. Куди поїхав?

Анна. Та ми вже знаємо куди: поїхав до міста, але чого поїхав?

Доня. Ей, я бою ся казати, бо будете на мене гнівати ся, а я ні в чому не винна.

Петро. Та кажи, Досю, ніхто тобі нічого злого не зробить. Може взяв з собою що продати в місті?

Доня. Ні, продавати він не брав з собою нїчого, але взяв з собою одну людину.

Свекруха. Та нащо нам та людина якась, кажи, що стало ся з Іваном? З тобою говорити, як псом орати.

Доня. Та се найважніше, що ця людина поїхала, бо без неї не мав би Іван діла в місті.

Анна. Може вона і правду каже, не перебивайте її, мамо.

Свекруха. Або ж я її перебиваю, цур та пек! Я і в думці не мала того. Але не можу слухати, як вона так їде, наче на волах.

Петро. Не подобається вам, що хоче розповісти як слід? То не говори, Досю, більше анї словечка. За твій хлїб та ще в тебе каменем: за твою мову та ще лають!

Свекруха. А тепер знов той причепив ся. Що ж то, корона їй з голови злетіла, чи що? Не злетіла, бо її не мала. Як я обізвала ся, то ще її не зобидила. Хиба ж би чому не мала розповісти? Мене не має чого бояти ся, коли вона тут не винна. Я все кажу: я за правду і в огонь пійду.

Анна, Ну і я не довідаю ся нинї, де мій дїв ся!...

Свекруха. Кажи, кажи від початку. Як та людина називає ся, що поїхала з Іваном?

Доня. Називає ся Риндиха.

Свекруха (перелякана). Що, Риндиха? Він з Риндихою поїхав? Чого ж він забрав Риндиху до міста, кажи бо скорше.

Доня. Бо Риндиха вибирає ся до Бразилії.

Свекруха, Може і він хоче з нею утікати?

Анна. Та що ви говорите, мамо, все ж таки я, жінка, знала би про те.

Свекруха. Ей, в Бразилії йому жінки не треба. Він там найде собі другу, як схоче. Гадаєш, що він тобі сказав би і слово, коли-б поїхав?

Доня. Але Іван не їде, тілько хоче зробити інтерес.

Свекруха. Інтерес? Який же-ж Іван може мати інтерес з Риндихою?

Доня. Се не Іванів інтерес, а мій.

Свекруха (до Анни). А що не на моє вийшло, що вона має з Іваном якісь інтереси? (До Донї). Але на що вам Риндиха до ваших інтересів?

Доня. Іван казав, що скоро буде моє весїлля.

Свекруха. Яке ще там весілля?

Петро. Не прикидайте ся, мамо, бо добре знаєте, що ми скоро поберемося.

Свекруха. Го, го, ще далеко вам до мого благословення.

Петро. Ми не будемо далеко ходити по нього. Дасьте, гаразд, а нї то поблагословить нас Іван та Анна.

Свекруха. Я вас проклену.

Петро. Бог нас за любов нашу нагородить.

Свекруха. Не дам вам і одної грядки, доки мого житя.

Доня. Та й не треба. Іван купує для нас господарство у Риндихи.

Свекруха (присіла з переляку на лаву). У Риндихи... господарство? От, зрадник, розвідав ся про мої справи, розвідав ся, тай хоче перебити.

Зацїравський (підносить віко).

Петро. Що це скриня наче ворушиться?...

Анна (підбігає разом з Донею). Але де там. Певно відскочило віко.

Петро. Коли ж я видїв виразно, як кришка підносилась мов несамовита.

Доня. Вона так завжди підносить ся. Це нічого дивного, як хто знає.

Петро. Дайте я все ж таки подивлю ся, чого вона відмикає ся.

Анна (до Донї). От, замкни скриню на ключ, то вже будемо мати спокій з нею.

Доня. Певно, на що нам має хтось бушувати в нашій скрині. (Замикає скриню).

Свекруха (слабим голосом). Кажіть мені скоріше, бо я сиджу як на углях, що Іван купує від Риндихи?

Анна. Я перший раз чую те. Звідки ж би взялися у нього гроші? Таж ми ще молоді господарі.

Доня. Гроші мої — Іван візьме їх з каси.

Свекруха. Чи я таке не казала, що ота гадина у змові з онтим змієм. Вони обоє напосіли ся обграбувати мене, зігнати мене зі сьвіта. (Підступає до Донї з кулаками).

Петро (заступаєсь). Та хто вам що робить, мамо. Адже до Риндихиної землі вам нема жодного права.

Свекруха. Є мені право, бо вона винна мені гроші.

Петро. Винна гроші, то буде тепер мати звідки віддати, а землю купила Дося і вам зась до неї.

Свекруха. Ще не заськай, бо ще земля не її, а вона ще не твоя. Хай довідає ся про те Зацїравський, то він вам усїм скрутить шийку.

Доня (весело). Не налякаєте нас Зацїравським, бо він тепер у наших руках.

Анна (урядована). Ходїм зараз зустірнемо Івана, коли він везе такі добрі новини. Там такий красний вечір — не жалко й пройтися.

Петро і Доня. Ходїм, ходїм. (Відходять).

СЦЕНА VII.

Свекруха — Зацїравський.

Свекруха. Що ж менї тепер робити? Чи бігти шукати Зацїравського, чи чекати на Івана? Коби так Зацїравський сам догадав ся, та прийшов сюди...

Зацїравський (гукає легенько в скрині).

Свекруха (радісно). Ой, се він приходить, наче хто його кликав. (Біжить до дверий). Прошу, прошу, пане Зацїравський... (Отвирає двері на розтвір — кличе до сїний) пане Зацїравський, пане Зацїравський, де ви є?

Зацїравський. Я тут!

Свекруха (надслухує). Десь відзиває ся. Певно боїть ся Петра тай сховав ся за хату. Пане Зацїравський, ходіть до середини, пане Зацїравський. (Виходить до сїний, голос губить ся).

Зацїравський (зі скринї). Я тут, я тут, пустіть, бо удушу ся, гей, панї Горпино... я не маю чим дихати, вибавіть з тої парнї... (товче ся і кричить).

Свекруха (отвирає двері — Зацїравський утих). Що се за галас тутки. Якийсь голос нїби з бочки. На дворі нема нікого і тут нема нікого? Чи не мара яка морочить мене? І чула я добре і здає ся, що тілько причуло ся.

Зацїравський (стукає кулаком).

Свекруха. Ой, ой, ой, ой! (В великій страху). Знов стукає — здає ся в коморі. (Бере сьвічку іде осторожно до комори). Але звідки він там міг взяти ся, таж я була цілий час в хатї. (Питає ся через двері). Се ви

там, пане Зацїравський...

Зацїравський (стукає знов).

Свекруха. Ой, ой, ой, ой! (З переляку мало не випустила сьвічку). Всякий дух хвалить Господа Бога нашого. Се якесь нечисте, щоб не згадувати против ночи. (Хрестить ся). Во імя Отця і Сина і Сьвятого Духа, амінь.

Зацїравський. Випустіть, панї Горпино, змилуйте ся, я тут згину, мені дух запирає.

Свекруха. Коли ти добрий дух, то обізви ся во імя Господнє, а коли лихий, то щезай в болота та в озера.

Зацїравський. Та який я дух, я Зацїравський, ваш наречений. Відчиніть скриню, бо будете мати гріх на душу.

Свекруха. Пек, пек та осина... а ви чого там залізли ?

Зацїравський. Та не питайте, а пустіть, хай побачу сьвіт божий.

Свекруха. Хто тебе замкнув, хай той випускає. Може то що лихе, борони Боже, та тілько прикидає ся... Обізви ся во імя Господнє.

Зацїравський. Так ми, Боже, допоможи, що то я, Зацїравський.

Свекруха. Заклени ся на хрест.

Зацїравський. Побий мене хрест Божий, коли я не Зацїравський. Мене замкнула ваша донька перед Петром. Отворіть, бо удушу ся...

Свекруха. Пек, пек, та аж у скриню вас запхала? (Отвирає скриню).

Зацїравський (підносить ся на колінах спочений, з розкудлаченим волосєм).

Свекруха. То ви так пильнуєте мого добра, ходите так коло інтересу? Там вороги розхапують моє добро, а ви тут бавите ся в жмурки? (Остро). Зараз кажіть мені, що то значить, що я вас найшла тут в скрини у молодиці?

Зацїравський. Та кажу вам, сховали мене перед Петром.

Свекруха. Неправда, Петро знав, що ви там сидите. Він навмисне замкнув вас ще сам у скрини перед моїм носом. Я не дам себе обдурити: ви всї змовилися разом на мене. Вже п’ять років як я віддала вам той процес і не бачу анї гроший, анї процентів — все десь щезає за вашими руками. А тепер ви знюхали ся разом з ними і хочете мене до нитки обдерти, пограбувати?

Зацїравський. Та хто знюхав ся, хто знюхував ся — щоб вам Бог дав, пані Горпино; аби я звідси з цеї скринї не виліз, як я не служу вам вірно, як той собака. (Вилазить).

Свекруха. Вже я вас знаю! Замісць ловити довжника, то ви нїби чекаєте, аби він до вас прийшов. А я, дурна, гадаю, що то правда, бо я така, що за правду і в огонь скочу. А то все он що! Вона поза мої плечі продає ту землю зятеви!

Зацїравський. Аби вони тілько мали, кілько я їм зичу! Я для вас такий вірний, панї Горпина, як би ми вже були одружені.

Свекруха. Ой, ще далеко до нашого одруження. За що я маю приймати вас на своє, за що? Чи ви випроцесували мені хоч одну нивку, чи ви випроцесували менї хоч одну хату? А мої проценти де за п’ятнадцять лїт, а мій капітал де? Хиба ви прислужили ся мені тим, що задурно провадите той процес — але як ви його провадили? Тягнули, тягнули — доки довжник не втече до Америки, а другі заберуть його землю.

Зацїравський. Адже я міг кождого часу відібрати всї гроші, але ви самі хотіли, щоби тягнути процес.

Свекруха. Бо ви казали, що так ліпше буде, що наростуть більші проценти.

Зацїравський. Тай наросли, тай я би був забрав тепер ціле господарство. Але хто міг сподївати ся такого, що ваші власні діти перебють нам справу?

Свекруха. Ой то діти, бодай би їх не зазнати...

Зацїравський. В тім мої вини нема і як я ще не поправлю всього, то ніхто не направить.

Свекруха. Та як направите, коли вони вже купили.

Зацїравський. Те, те, те, купили! Купити землю це не те, що з батога тряснути. Ще мусять богато находитися тай наплатитися. А тим часом я Риндиху налякаю, що їй пропадуть папери до Америки, що треба зараз таки їхати, а ви відмовите своїх, щоби не псували інтересу, тай всьо буде добре.

Свекруха. Памятайте-ж, не збрешіть хоч цей раз, бо я вам наче голову б відірвала. Ви вже знаєте мене, що я за правду і в огонь пійду.

Зацїравський. Говоріть здорові, панї Горпино. Чогож мені брехати? Я так за ваше стараю ся, як би за своє, бо що ваше, то і моє, а що моє, то і ваше.

СЦЕНА ПОСЛЇДНА.

Ті самі — всі решта.

Іван. А видите, що дав собі раду навіть в скрини. То вже така натура, що пролізе всюди як той слиз.

Риндиха. Ая, ая, яй. То вже така паскудна натура.

Свекруха (до Риндихи). Що ви робите з моїми грішми, що ви гадаєте з моїм добром? Чи моя праця має у вас пропадати?

Риндиха (офукнув ся на неї).

Зацїравський. Наш борг мусите перше сплатити разом з процентами і коштами і процентами проволоки.

Риндиха (офукнув ся на него).

Іван. Хиба вам сплатить свою кривду, бо за борг ви вже з неї досить надерли, як з липи лико...

Риндиха. Ой правда, як з липи лико.

Петро. Стид вам тай ганьба, срамота на цілий рід! Чи то христіянська річ брати такі проценти, чи то наше людське ремесло пускати людину з торбами?

Свекруха. Та чи ж я брала проценти, чи я дерла з неї лико — за п’ять років я не бачила і копійки від неї.

Іван. А хто ж, як не ви з писарем здерли з неї за останних пять літ більше як тисячу срібла?

Риндиха. Так так адвукат вирахував.

Свекруха (до Зацїравського). Ах ти клятий, то ти моє добро загарбав собі, забрав цілий борг, а мені туману пускаєш?

Зацїравський. Я брав тілько процент, а капітал зістав на борг. Коли тепер Риндиха їде до Бразилії, то...

Іван. Риндиха не їде до Бразилії, бо старий борг вже сплатила, а тепер продала Досї половину землі і за ті гроші заведе знов господарство на другій половині.

Риндиха. Еге ж, з тою Бразилією така сама правда, як з твоїми процентами... казав сам адвукат.

Свекруха (до Зацїравського). Видиш, видиш гільтяю, що ти наробив?...

Зацїравський. Як то не їдете, коли вже маєте папери на море.

Риндиха. Я тобі подарую ті папери, може тобі буде їх тепер треба.

Доня, Анна (до Зацїравського). Ой, коби вас вже раз винесло звідси!

Свекруха. Видиш, видиш пройдисьвіте, що ти наробив?..

Зацїравський. То не так легко, шановне панство, бо я ще всім вам на перекір стану вашим вітчимом. Тодї не будете сьміти так дзявкати на мене, бо я вам всім позатулюю губи, як отець родини.

Іван. За гратами в криміналї твоя родина! Скоро підеш туди, де тобі вже давно належало ся бути. Ми дали знати до суду за твої лихварські справки, а нинї вже приїхала комісія на обрахунок громадської каси. Так і полетиш під арешт.

Зацїравський. Комісія в касї громадській? Дефравдація, ґвалт! (Вхопив за шапку і в ноги).

Свекруха. Щож я тепер робитиму бідна, сама одна, обдурена, ограбована вдовиця? Дітоньки мої, вибачте мені, сироті, все лихе, що я накоїла, пригорніть мене до себе, не цурайте ся самотної. Кого я маю тепер на сьвітї, як не вас, хто опікуватиметься мною на старість, хто замкне менї на смерть мої бідні очи?

Риндиха. Не ридайте Горпино, ваші дїти, добрі дїти, от мене чужу виратували з пропасти, не дадуть і вам загибати. А ви от поблагословіть молоду пару, і не будьте для них анї тещею, анї свекрухою, тілько правдивою материю, як для рідних дїтий. (Провадить Петра тай Доню перед Свекруху — вона благословить їх, заливаючи ся слезами).

(Конець).

← назад