Панас Мирний "Лимерівна"

Драма в 5 справах і 6 постановах

Справляють:
Л и м е р и х а, козача вдова; немолода вже, оже ще  брава; на об­личчі сліди давньої краси.
Н а т а л я, дочка її, 18 літ; дуже вродлива.
Ш к а н д и б и х а, багата міщанка;  суха, згорблена і сердита.
К а р п о, син її, 22 літ; забитий на голову й боязкий.
К н у р  О с т а п, хрещений  батько  Наталин,   заможний  козак,  літ до 50; низький, натоптуваний. Вигляда трохи злукава.
О р и ш к а,   його   жінка, літ   45, висока, суха   молодиця.  Вигляда якось суворо.
М а р у с я,  дочка їх, 18 літ, подруга   Наталина. Непогана, та й не красива з себе;  скидається на матір.
В а с и л ь  Б е з р о д н и й, годувальник Кнурів.  Красивий парубок, 22 літ.
Чоловіки, жінки, парубки й дівчата
Коїться в другій половині XVIII віку.

СПРАВА   ПЕРША

Гай,   спереду левада.  На леваді попід деревом порозсідались дівчата;
Другі, забравшись за руки, гуляють і тихо перешіптуються,
Убіга, засапавшись, дівчина.

ВИХІД  І
Дівчина. Дівчата! дівчата! Ви тут сидите, шушукаєтесь; а там таке диво, таке диво!
Д е к і л ь к о   голосів  разом. Де диво? Яке диво?
Дівчина. Ось постійте, воно зараз появиться.
Голоси. Де? Звідки?.. Та кажи вже, що там таке?
Дівчина (хапаючись). Там, дівчата... Іде, дівчата, Лиме­риха, та п'яна-п'яна! Очіпок набік, коси розпатлалися... а вона, не потураючи на те, танцює та виспівує... За нею Шкандибенко, без шапки; в одній руці плашка, у другій — чарка... То вона халясує-халясує та повернеться до його: «Частуй мене, зятю! Нехай я таки з твоїх рук вип'ю... Хай я буду знати, кого зятем звати!» Вип'є та знову — у боки та вскоки! А Шкандибенко чарку об пляшку б'є та приграє... Кумедія та й годі!

Чутно співи за коном. З-за дерева виходять   Лимєриха і  Шкандибенко.

ВИХІД   II Лимєриха (б'є в долошки, танцює і приспівує),
Ой дай погуляю!
Бо хорошу дочку маю...
Гоп!  гоп! гоп-гоп! Поти не брав, то  й до діла, А узяв — осточортіла...
Ой  гопі   гоп-гоп! Поти не брав,— порадниця, А  як узяв — ледащиця!
Ой гоп! гоп-гоп! Коли б було та се знав, То й довіку б не брав...
Чи так, зятю? Так?

Дівчата регочуться.

К а р по. Матусю! матусю! Он — дівчата...
Л и м е р и х а. То що, що дівчата?
К а р п о. Сміються.
Л и м е р и х а. О, мат-тері їх дуля з мотузкою! (До дівчат), Чого ви, сороки, скрегочете?

Дівчата ще дужче регочуть.

Де ви мою дочку, Наталочку, діли?

Дівчата сходяться у гурт, дають ознаку, буцім кого переховують.

Дівчина (з гурту). Я осьде, мамо!
Л и м е р и х а. Де ти, моя дитино? Де, моя дочко?.. Іди ж сюди, я на тебе хоч подивлюся... На твоє личенько біле, на твої очиці ясні, на твою вроду красну!
К а р п о. Її тут немає.
Голос (з-серед дівчат). Ось-ось, мамо!
Л и м е р и х а (прикро вдивляється). Де? (Грізно). Ви, соро­ки! розступіться!... Пустіть мою дочку до мене. Моя дочка,   Наталочка, Пишна, мов та паняночкаї До схід сонця вмивалася, До дзеркальця чесалася... А ви що? Сороки та й годі!.. Розступіться!

Кидається  між   гурт;  дівчата  розскакуються  і, одбігши,   знову  збираються у купу.

Голос (з-серед дівчат). Я, мамо, осьде!
Л и м е р и х а. Трястя вашій матері, як вона там! Брешете!
К а р п о. Матусю! її немає між дівчатами. Вона десь інде гуляє... Ходімо далі.
Л и м е р и х а. Куди далі? Де — далі?.. Кажеш: гуляє?.. Бре­шеш, зятю; моя дочка не такая —
Моя дочка не такая,
Щоб із хлопцями гуляла!    ,
Брешеш, брешеш, хоч ти й  зять; а брешеш, як руда собака!

Дівчата   заливаються   з   реготу.

Чого ви, бісові сороки, заливаєтесь? Чого вам смішно?.. Сховали мою дочку та й регочете!
Дівчата. Де ж ми її, тітко, заховали? Ідіть трусіть, шу­кайте!
Л и м е р и х а. А де ж ви її діли? Де ви її, гадючі дочки, зата­сували? Га, де? (Наскіпується на дівчат)
Дівчина (з гурту). Я, тітко, бачила Наталку біля ставка; з Марусею гуляла.
Л и м е р и х а. З якою Марусею? Біля якого ставка?
Дівчина. З Кнуревою! Біля вишневого. .
Л и м е р и х а (перекривляє). З Кнуревою! Біля вишневого!.. Брешеш!
Дівчина. Чого ж мені брехати?.. Хай я на сьому місці не встою, коли не правда!
К а р п о. Матусю! ходімо туди... Ходімо, пошукаємо, (Бере її за рукав; веде).
Л и м е р и х а (до дівчини). Брешеш! брешеш, сучко! (Вихо­дячи):
Ой дай  погуляю,
Бо хорошу дочку маю!..

Скривається з Шкандибенком за деревом.

ВИХІД III

1-а   дівчина. Чого се  вона з Шкандибенком   водиться   і зятем зове? Хіба, справді, заручила Наталю за Карпа? Не чутно ж було. А Василь же тепер як? Наталя ж його, либонь, дав­но кохає.
2-а дівчина. Та це він не зна, з якого боку до Наталі під­ступити, та вже до матері лащиться.
3-я дівчина.  Нехай лащиться... То все по-дурному!
2-а  дівчина. Чого по-дурному? А як мати віддасть?
3-я дівчина. Того ніколи не буде; а буде так, як Наталя схоче.
1-а дівчина. Та ну, годі! Стане її мати слухати? Що вона придбає, як за Василя піде?.. У його ж — ні за плечима, ні перед очима... приймак — та й годі! А Шкандибенко — дука; худоби скілько, грошей... давнього заможного роду.
3-я дівчина. А .мати його? Та вона ж її цілком проковтне, не соливши з'їсть!

Ш к а н д и б и х а витикається з-за дерева.

Та ось і вона. Дивіться, дивіться, яка страшна!.. Іч, як похню­пилася... Чи не сина, бува, шукає, щоб йому... доброї моркви вскребти? От злюка, господи!.. Як справді піде Наталя за Карпа, то вип'є чималу, та ще й повну, від такої свекрухи!

ВИХІД   IV

Ш к а н д и б и х а (про себе). О-о... зібрались!.. Чого вони зібрались?.. До хлопців, бісові сучки, аж іржуть!.. На шию серед дня б вішалися!.. Ні стида їм, ні сорому! (Плює), Який тепер світ настав? Господи! (Хреститься). Колись дівчина глянути у вічі парубкові соромилась, а тепер — сама на шию скаче!.. Тьфу! поганки! нетіпанки!
3-я дівчина. О, дивіться: бурмоче, бурмоче... То, певне, нас лає.

Дівчата сміються.

Ш к а н д и б и х а. Чого ви зуби скалите, сучки? Чого ви на мене витріщилися?
3-я  дівчина. Їй-богу, зона, мабуть, відьма...

Дівчата ще дужче заливаються  з реготу.

Ш к а н д и б и х а. Сміються!., регочуть!.. Ги-ги-ги! го-го-го!.. Тьфу! поганки! І мору на вас немає, і згуби! Хоч би москалі найшли на ваші дурні голови, та сучі очі!.. От їм що: хи-хи та сміхи... А дома сидіти? а діжі місити? (Плює і виходе).

ВИХІД  V

3-я дівчина.  От баталія буде, як вона де Карпа з Лимерихою зуспе... А ходімо, дівчата, за нею навзирці.
Дівчата. Ходімо! ходімо!

Розбігаються по  кущах. Як  вони  окриваються, з  противного боку виходе Наталя з Марусею.

ВИХІД   VI

Н а т а л я. Ну, та ще що він казав? Розказуй-бо далі, сестрице.
М а р у с я. Та що ж він казав? Якби, каже, я хоч трохи що-небудь мав за собою — зараз би послав старостів до тебе... А то, каже, і вона убога, і в мене нема нічого!
Н а т а л я.  Та це ти вже розказувала. А ще, опріч сього?
М а р у с я. Та більш і нічого.
Н а т а л я. Так-таки — нічого?
М а р у с я. Та бог його знає, він якийсь чудний: оце тобі веселий І говіркий, такого накаже — не переслухаєш, а це зразу немов на його що нападе! Похнюпе голову, настобурче очі, аж потемніє, як ніч та... Тоді вже і не підступай до його! Сами батько бояться його займати... І -в такі часи завжди зіходе з двору.
Н а т а л я. Куди ж він зіходе?
М а р у с я. А господь його знає! Світ за очі...
Н а т а л я (задумано). Коли б я знала, від чого то у його сум такий, та туга тяжка?!
М а р у с я.  То що б було?
Н а т а л я (не слухаючи). Коли б можна чоловікові загля­нути у чужу душу, подивитися у другого серце! (Важко зітхає).
М а р у с я. Хіба ти його так уже тяжко любиш, Наталю?
Н а т а л я. Мати сина, а сестра брата ніколи не полюблять так, як я його люблю!.. Чи удень сиджу я одна, самотою—він мені перед очима так і стоїть! Чи опівночі спати ляжу,— ї сонній він мені привиджується, не дає спокою!
М а р у с я. Ото вже ти його так укохала!.. А гріх, Наталко, так хлопця кохати, за те тебе колись бог скарає.
Н а т а л я.   За що ж він мене буде карати? Хіба я що лихе затіяла, кохаючи його?
М а р у с я. Он моя мати розказують, що одна дівка поко­хала парубка, та як він її зрадив, вона взяла і втопилася.
Н а т а л я. То що ж, що втопилася? Коли, може, краще було утопитися, ніж на сім світі жити!
М а р у с я (гаряче). А душа як? хай без покути пропадає?! Хіба, ти думаєш, вона сама топилася? по своїй волі йшла? То він,— не при нас згадуючи! — нею водив; він привід давав!.. За­попаде душу християнську та тоді з нею що хоче, те й робе; як знає — так і воде!.. Через те-то І гріх так гаряче кохати; бо через те кохання чоловік спізнається з ним!
Н а т а л я. Ні, Марусю... Сам господь заповідав усіх любити; і ворога навіть свого... злодія... розбишаку!
М а р у с я. То ж любити, а то — кохати... Любиш — батька, матір, людей; а кохаєш — милого.
Н а т а л я. Що ж мені робити, Марусю? що казати?.. Скажи, порай мене, моя сестрице.
М а р у с я. Молися, Наталю.
Н а т а л я. Хіба я не молюся?.. Я коліна одстояла, поклони б'ючи; серце сльозами попалила, молитви засилаючи!.. Що ж, як не помага.
М а р у с я. Ото ж то, бач, і є! Ото ж то він до тебе і підхо­дить; душею твоєю заволодіти хоче... А ти на те не потурай, та все молись, усе молись.
Н а т а л я. Не поможе вже молитва, Марусю... Господи! чим я перед тобою переступила, що я таке учинила,— що. мені мука така?! Хоч би він прийшов; хоч би я побачила його... розказала, та розпитала б, що се діється зо мною?.. Може б, він порадив мене... Другі ж ходять, вештаються; і на гулянки виходять, а він... ні! (Закрива очі руками, збираючись плакати).

З-за   дерева   показується    Василь.

М а р у с я. Наталю! Наталю! А то хто такий?
Н а т а л я (озираючись). Де?
М а р у с я   (указує). Он!., між деревом.
Н а т а л я (углядівши). Він! він!.. Марусю, голубонько! зайди куди-небудь,  хай я з  ним на самоті побалакаю...  Заховайся в кущах; постережи нас, щоб хто, бува, не зійшов та не побачив... бо вже за нас і так є гомону на все містечко! Уволь мою волю, голубко,— постережи.., Та як хто ітиме, ти подай звістку; кахикни, абощо... Іди ж, голубко, їди.
М а р у с я. Та йду, йду... А ти не дуже перед ним падай; не давай йому знати, що кохаєш; а то — знаєш, які вони? (Убік). Шкода мені її; нещасна, як-то побивається!.. Ох, та й моє серце чотось-то б'ється, коли я побачу його... Жаль мені її, та й себе шкода... Як там кажуть: і туди — пече, і сюди — боляче... Васи­лю! Василю! (Свариться на його і ховається за кущами).
Н а т а л я (сама). Господи! у мене серце від щастя мре ї ро­зум міниться!

ВИХІД VII .  
В а с и л ь іде похнюпившись, не примічаючи  Наталі.

Н а т а л я.  Здоров був, Василю!
В а с и л ь (углядівши, усміхається). Наталя!.. Здорова, здо­рова!
Н а т а л я.   Куди се ти йдеш, так замислившись та загадав­шись?
В а с и л ь.   Вийшов  погуляти, тугу  розносити... Думав,  тут хлопцІ-дІвчата співають, аж і не чутно нікого.
Н а т а л я (хоче жартовливо). То ти так слухав... Скільки їх тут було та співало,— аж обридло слухаючи. ;
В а с и л ь (прикро дивиться на неї). Такій молоденькій та й обридло?
Н а т а л я. Справді, обридло... Гуляють, жартують, регочуть...   .
В а с и л ь. А тобі хіба жарти та реготи не милі?
Н а т а л я   (журливо). Не милі, Василю!
В а с и л ь. Чого ж се так?
Н а т а л я. Так... Коли на душі важко та нерадісно, то жарти і співи не милі!
В а с и л ь.  Чого ж воно так важко та нерадісно?.. Ходімо он на тому бугорочку посідаємо.
Н а т а л я.   Ходімо... .                                                        -
Ідуть, сідають.
В а с и л ь (зазираючи їй у вічі). Чого ж се ти, моя горличко, журишся?
Н а т а л я (тихо). Через тебе, мій голубе.
В а с и л ь. Отак!
Н а т а л я. Ти все щось думаєш-гадаєш... Мабуть, мене поки­нути хочеш. Може, знайшов де другу, багатшу від мене?
В а с и л ь. Господь з тобою, Наталю! Що се ти кажеш? Хіба мені, приймакові безродному, та про багатство дбати? Якого мені багатства?.. Як твої очі, та чорні брови, .та - твоя ласка щира,— от і все моє багатство!
Н а т а.л я (важко). Не один такої співав, Василю, і не одна дівчина від зради сохла!
В а с и л ь (понуро). Не знаю за других; я про себе кажу.
Н а т а л я. Чого ж ти завжди такий сумний та задуманий... тікаєш людей, мене цураєшся?
В а с и л ь. Я не цураюсь тебе, Наталю; а від людей тікаю, бо — сумно між ними.
Н а т а л я.  Чого ж воно сумно?.. Скажи, бога ради!
В а с и л ь (подумавши). Того, що все не до ладу... Один од­ного їсть, один одного насідає... Гірко, противно робиться на те дивитись!.. Іноді світ би за очі зайшов, щоб тілько того не бачити!
Н а т а л я.   Що тобі до людей? Ти сам себе знай; сам себе бережи.
В а с и л ь (гаряче). А я де живу? Не між ними валандаю? Не їх вчинки щодня бачу? Не вони зачіпають мене?.. І приймацька доля їм на заваді? І вона їм руба у горлі стає, очі дере! Їм заздро, що приймак, не маючи нічого, ні об чім не жалкує; завжди, бач, покійний, веселий... То украдьмо у нього покій! засмутимо його радощі!.. Нащо вони йому?.. Та що? багато ка­зати, а мало слухати!
Н а т а л я. Кажи, кажи, мій голубе!.. Цілий би день... вік тебе слухала не наслухалась!
В а с и л ь (понуро). Що я був для їх? Щеня, котре добрі люди у рові знайшли та з жалості узяли до себе... вигодували-виростили... А чим став тепер? — Багачем, що дере їх ненажер­ливі очі... щасливим, що буде їх заздрість неситу!.. Чуєш: я — .багач, я — щасливий?! Я — приймак безродний!.. А лопніть ваші очі, зсуши ваше серце ненажерливість люта!
Н а т а л я. Ось годі, Василю, їх клясти; господь з ними! Во­ни—сами собі, ми—сами собі... Коли б усі були такі щасливі, як я тепер! (Схиляється до його головою і любо зазирає у вічі).
В а с и л ь (весело). То що б було?
Н а т а л я. Що б було?.. Ось би що було!.. (Міцно обхоплює його шию руками і тулиться до його обличчя щокою).
В а с и л ь (обійма її). Горличко моя! сизая моя!.. Здається, якби само зло вискарило на світ свої гострі зуби, щоб його пожерти,—ти б і його зупинила, і його заговорила! (Цілує її)
Н а т а л я (палко). Бо я люблю тебе, мій голубе!.. Більше матері, себе... всього на світі люблю тебе!.. Якби ти зміг загля­нути у моє серце та подивитися, що в йому коїться, як я побачу тебе... Щастя моє! і доле моя!, Я тобі всього того не вимовлю словами... не зумйо, не зможу... Я, здається, здурію від щастя!
М а р у с я (за кущами). Кахи! кахи!
В а с и л ь (обнімаючи Наталю). Зірочко моя! ясная моя! Ти кажеш: щаслива зо мною?.. А я — тілько тоді і світ бачу, як з тобою зустрінуся... Все мені не миле, все мені обридле; все не так робиться, як треба; немає правди на овІтІ! Люди, неначе ті собаки, одно з одним гризеться, кожне кожному добра ані крих­ти не жадає... А найгірше ті заможні: не могли — світ би увесь зажерли!.. От тут вони у мене сидять! у самі печінки уросли-уїлися!
М а р у с я (з-за кущів). Кахи! кахи!.. Та ка-а-хи! (Вибіга і гукає). Наталко! Василю! Ідуть!.. Усі ідуть; і твоя мати іде!

Чується гам, сварка.

Н а т а л я  (схопившись). І нанесе їх лиха година!.. Ходімо далі, Василю.
В а с и л ь.  Чого? Хай собі ідуть,— не з'їдять же!

ВИХІД VIII

Ш к а н д и б и х а, Лимериха і Карпо увіходять; за ними — дівчата.

Ш к а н д и б и х а (до сина). Ти подумай-таки своєю дурною головою! на цілий день піти! Кинути домівку, худобу... на кого? На наймитів, що за ними і очей не спускай — дивись? На мене, стару, що ледве ноги волочу?.. І куди зняівся? куди пішов? — Старців напувати!
К а р п о. Хіба ж мені, мамо, цілий вік у чотирьох стінах си­діти і світа білого не бачити?
Ш к а н д и б и х а. Хіба я тобі бороню ходити? Хіба я тебе держу на прив'язі? Уже ж, здається, можна за такий час і нахо­дитися, і нагулятися; можна і про домівку згадати? А він як пішов, як скрився очима й плечима, та забув про все на світі! А куди пішов? де швендяє?.. Нема того, щоб піти та чесно та' поважно погуляти, як подоба синові старого Шкандиби, а не як волоцюзі якому!.. Що люди скажуть? що вони тілько поду­мають? — Син Шкандиби гуляє з старою Лимерихою, п'яницею непросипною, що прогуляла всю свою худобу, все своє добро!.. Боже мій, боже! як йому на тому світі лежатиметься? та його і кісточки під землею зворухнуться!.. Що, якби він устав та подивився на свого сина, глянув на його,— од нестямки б знову умер!
Л и м е р и х а.
Ой гоп погуляю,
Бо хорошу дочку маю...
К а р п о. Та годі вам, мамо. Он люди дивляться та сміються.
Ш к а н д и б и х а. Що мені твої люди? Плювати я хотіла на твоїх людей! Тьфу! тьфу! тьфу! Трясця їм у пуп! Що вони мені таке? Ти тілько й дивишся на людей, тілько й слухаєш їх; а що мати каже — не чуєш... оглух!
Л и м е р и х а (танцює і приспівує).
Ой гоп! погуляю,
Бо хорошу дочку маю...
Гоп-гоп! гоп-гоп!
Карпе, Карпе! дуля твоїй матері з мотузкою! Чому ти не граєш? (До Шкандибихи). Свахо, свахо! Нумо, потанцюємо, свашечко!
Ой гоп, гоп, гоп!
Ш к а н д и б и х а. Геть к бісу, п'янице! Хай тому руба язик у роті стане, хто мене назове твоєю свахою!
Н а т а л я (усміхаючись). Василю! Подивися-бо, подивися...
В а с и л ь (понуро). Не смійся, Наталю, не смійся... Гляди лишень, щоб сі гулянки на твоїй голові не окошилися.
Н а т а л я. Чого на моїй голові?
В а с и л ь. Он, бач, сваха... зять...
Н а т а л я (махнувши рукою). Хай собі балакають... Поту­рай їм!
В а с и л ь.  Тоді скажеш гоп, як вискочиш!
Н а т а л я (з серцем).   Щоб я за Шкандибенка пішла? Щоб я за ним була? Та скоріше ніж обкипить крів'ю у моїм серці, ніж я за ним буду!
1-а дівчина (углядівши Наталю, біжить до неї). Наталко! Наталко! Тебе мати питала... Увесь ліс сходила, шукаючи. Наталя.  Нащо я їй здалася?
2-а дівчина, їй-богу, шукала... Ми тут гуляли; до нас на­скіпалася: де та й де мою дочку діли?   
Лимериха (до Шкандибихи).
Ой гоп! погуляю,
Бо  хорошу дочку маю!
Ш к а н д и б и х а (турнувши). Геть, п'янице, волоцюго!
Н а т а л я (забачивши, що Шкандибиха турнула її матір, мерщій побігла до неї). Мамо! ходімо додому.
Л и м е р и х а. Наталочко, моя дочко! Де ж се ти була — забарилася? Я ж тебе давно шукаю, моя голубонько! (Обніма її).
Н а т а л я.  Ходімо додому, мамо!
Л и м е р и х а. Чого додому? Що ми там забули? Погуляймо, дочко, на радощах... Я ось тобі жениха знайшла, хорошого та багатого... Де ж той у гаспида жених дівся? Карпе! Карпе!
Ш к а н д и б и х а (до сина). Так, бач, чого ти, сучий сину, стару гаргару напуваєш? Дочку її сватаєш? Ні, не буде сього! не буде!.. Умру — не попущу! Хіба тобі таку жінку треба? На батьківську худобу злидні накидаєш? п'яниць та волоцюг напу­стити маєш? Ні, не буде сього!
Н а т а л я (образливо до Шкандибихи). Тітко! нічого нас злиднями дорікати. Хоч злидні, та свої! На чуже не зіхаємо, чу­жого не заїдаємо і на ваше добро не ремствуємося! От і знай­те! Ходімо, мамо.

(Узявши матір під руку, виходе з нею).

Ш к а н д и б и х а (услід їй). Чи бач? погань! Ще й воно бришкає! Материне молоко коло губів не обсохло, а .скаче, як зінське щеня, угору! (Зривається іти, до сина). Іди мені зараз, пришелепуватий, додому!
К а р п о (дивиться поперемінна то на Наталю, що так гордо пішла, то боязко на свою матір; чуха потилицю). А-а, господи! (Виходить за матір'ю).
1-а дівчина (регоче). От тобі посватали та й розсватали!
3-я дівчина. А Наталя? от козир-дівка! А що, може, не одрубала? Так їй, старій відьмі, і треба! Вона дума, як багачка, то так за її сина усі і учепляться. Куди ж пак, яка цяця її син! Давно в його не ставало клепки в голові, а тепер і останні розгубе!
2-а д і в ч и н а. Усі пішли, ходімо і ми додому. (Виходить, за нею — другі).
В а с и л ь (сам собі). Отаке бачили? Отаке чули?.. Підкидай ще дров у огнище, прикладай огню до печеного.. Василю! весело тобі? Там — людська неправда твоє серце пиляє та точить; а тут ще новина,— Шкандибенко розставляє тенета на Наталю... .і мати — туди... Багатий, бач, зять буде; буде на що жінку содержати, тещу напувати... А ти що таке? Приймак безродний, з голими руками! червиві злидні з голодним ротом! Нащо тобі щастя? Хай воно багатим служить, можним допомагає, бо за ни­ми— сила, бо у їх — достатки!.. А де вони взялися? як вони взялися? Чесною працею добуті? мозолячі руки їх добували?.. Всі ще й досі не забули, як колись старий Шкандиба шахрав, добуваючи свої достатки; скілько людей по миру пустив та на той світ загнав, ганяючись за чужим добром!.. Усі добре знають, як Шкандибиха ще й тепер, даючи гроші під заставу, одхоплює нивку по нивці від бідноти, що не спроможеться у строк позички віддати... Та що? Даремно розказувати! Аби було багатство, аби достаток — то буде і щастя, служитиме й доля!.. Якого ж ти добра хотів знайти між сими божевільними? Про яке щастя гадав своєю дурною головою? Тьфу! (Плює і швидко виходе).

Заслона падає

СПРАВА   ДРУГА

У хаті Кнура. На задній стіні посередині двері надвір; на праву руч у кутку піч, на ліву—вікно; біля вікна стоїть стіл, далі — лава.

ВИХІД   І

М а р у с я   сидить на лаві  біля столу, шиє.

М а р у с я (сама собі). Та й надолужило мені оце шитво, боже! І на що я його шию, кому вишиваю? (Задумується). Ох, важко як!.. Чого се мені так важко? Коло серця — мов гадина в'ється, а на душі — наче пугач стогне... Все мені з думки не сходить те чудне Шкандибенкове сватання... Його мати й слу­хати про те не хоче; її мати — з дорогою душею Наталю б від­дала; а Наталя — Василя кохає... От і розбери, розплутай сю плутанину, що наплутало життя!.. Хоч воно і те сказати: чим Шкандибенко не під пару Наталі?.. Дука, багатир., і вона у роз­кошах зросла, у достатках викохалася... То тепер вони зубожіли, а колись про Лимареві достатки слава на все містечко стояла... Що в Шкандибенка мати сердита? Та хіба ж Наталі з нею жити? А Карпо її так кохає, не дав би в образу матері... Ні же! запав їй у око той Василь... А Василь що? — приймак! У Васи­ля що є? — нічого... І в його нічого, і в неї — нічого... Що ж воно буде?.. Ні, не підстать Наталя Василеві: її краса пишна, її врода красна змарніє у злиднях та недостачах, у тяжкій нагальній роботі... І Василеві не такої жінки треба, йому треба жінки хоч некрасивої, та щоб було що за нею; щоб було об віщо руки за­чепити, на ноги стати... От якої йому жінки треба!.. І я не знаю, куди його очі дивляться, що нічого не бачуть... Батько його добре знає, мати ще змалку пестила та тішила, я його— як сестра, по­важаю... Одно тілько слово скажи він батькові, і... були б ми до віку вічного щасливі!.. Та що се я, дурна, вигадала? Оце так! Дівчина сама парубка сватає! От сором, от сором!.. Добре, що ніхто не чує, не баче: а то б сказали: от-то дівка! (Задумується). Ні, краще не думати, щоб не було того, що з Наталею, котра не знає, де себе діти, що з собою поробити... Краще шити. (Береть­ся за шитво і стиха заводе пісню). .
Ой горе, горе
Та чорні брови;
Ще більше лихо
Та карі очі!
Що чорні брови
Не до розмови,
А карі очі
Не сплять серед ночІІ

ВИХІД   II

Увіходе Шкандибенко.

К а р п о. Здорова, Марусю. Чи батько дома?
М а р у с я. Немає... Нащо тобі?
К а р по. Та до його мені діло. (Задумується).
М а р у с я. Вони пішли на хрестини до сусіди.
К а р п о.  Шкода.
М а р у с я. Що ж там таке?
К а р п о (понуро). Нічого... А це що ти шиєш?
М а р у с я. Сорочку вишиваю.
К а р п о. Кому?
М а р у с я. Парубкові.
К а р п о.  Якому?
М а р у с я. Та вже ж не тобі!
К а р п о.  А якби й мені?
М а р у с я. У тебе є та, що пошиє.
К а р п о. Хто ж мені пошиє?
М а р у с я. А Наталя?
Кар по (весело). Наталя? Якби-то вона пошила!
М а р у с я.  Попроси, то й пошиє.
К а р п о  (сумно). Ні, не пошиє... Просив уже.
М а р у с я. То ти казна-як просив. А якби, таки гарненько та любенько попросив, то й пошила б... Не тілько сорочку, а ще, може, й хустку.
К а р п о (зітхнувши). І-і... вже!
М а р у с я.  Чого: вже?
К а р п о (гірко). Та вона на мене і дивитися не хоче! Слово скажу — то вона й одвернеться.
М а р у с я. То тобі так здається... Як то ти хочеш, що б дів­чина та перша парубка зачепила? Яка б то була і дівчина. Що б про неї люди сказали?
К а р п о.  Коли б же то воно так було, як ти кажеш.
М а р у с я (убік). Стій, я з його поглузую. (До його). Воно так і є. То ти тілько не примічаєш нічого.
К а р п о. Нічого й примічати, коли воно і так видно!
М а р у с я.  Що ж видно?
К а р п о.  Що видно? Те, що Наталя другого кохає!
М а р у с я.  Кого?
К а р п о.   Ще й питаєш: кого? Мов сама не знаєш!
М а р у с я.  Авжеж не знаю.
К а р п о. О, ти не знаєш... Всі ви, бачу, однакові.
М а р у с я. Та кажи ж: кого? Далебі, не знаю.
К а р п о. Ще й далебі! А Василя не знаєш?
М а р у с я.   Якого Василя?
К а р п о. Вашого! приймака, Щоб йому...

М а р у с я. Тю-тю! що се ти верзеш! Щоб Наталя та поко­хала нашого Василя? Оце вигадав півтора людського!
К а р п о (неймовірно дивиться на Марусю). А то скажеш: ні?
М а р у с я. Оже, як я бачу, то в тебе таки клепки не достає! Що — Наталя, а що — Василь? Наталя — давнього, значного роду, а Василь — приймак безродний та й годі!
К а р п о. Так то так. Та коли він запав Наталі у око.
М а р у с я. Хто тобі наплів таке? Плюй ти тому у вічі!
К а р п о. Усі люди кажуть... Все містечко, знає... Моя мати каже.
М а р у с я. То твоя мати назнарошне, щоб тебе одвернути від Наталі.
К а р п о. А Наталя не кохає Василя?
М а р у с я. Авжеж ні.
К а р п о. Кого ж вона кохає?
М а р у с я. О-о, який хитрий! Хоче, щоб усе йому сказала.
К а р п о (чуло). Марусю! моя пораднице! Порадь мене, як сестра рідна... Скажи мені по правді... Ти з нею зросла, товари­шуєш, вона від тебе нічого не криє... Невже Наталя не кохає Ва­силя? Я оце і прибіг до твого батька та матері... Вони у ладу з Лимерихою живуть, Наталя їх слухає... Хотів, бач, попрохати їх... може б, вони уговорили Наталю.
М а р у с я. Ото-то й є, що ти, як той цуцик поза гуменню, бігаєш! Все коли б чужі та другі; а нема того, щоб самому Наталі сказати.
К а р п о. Та мені страшно стає, коли вона на мене гляне! Що ж мені робити, коли я несмілий такий, коли я її так щиро кохаю, що не насмію сказати?
М а р у с я. Ото парубок! Не насміє сказати? Що ж у тебе — язик на прив'язі? Адже ж говориш зо мною?
К а р п о (зітхнувши). То ж з тобою!
М а р у с я.  Що ж я таке?
К а р п о. Ти... друга річ... Ти — доступна... а Наталя — бог його знає! — як не бачу, думкою: і не вгавав би та все говорив; а побачу — таке мене візьме,— язика не повернеш, мов він опух у мене або хто придержує його у роті!
М а р у с я. Ото все дурниця! То ти на себе такий напуск напустив. А я тобі ось що скажу: викинь ти з голови, що Наталя така недоступна. Вона така, як і всі, або ще й доступніша, ніж другі. У других гордощі є,—Наталя ніколи ніким не гордує; у других серце зле,— у Наталі воно добріше доброго... Ти таки, як стрінеш її, прямісінько до неї підійди, любісінько з нею пого­вори, то й побачиш, що все гаразд буде!
К а р п о (радо). Е-е... їй-богу?
М а р у с я. Що ж я тобі брехати буду? :
К а р п о. Господи! що б я тому дав, хто б мене звів з На­талею?
М а р у с я. Ти знову на других вернеш. А я тобі все-таки одно: не надійся, парубче, на других, надійся сам на себе. Другі не те скажуть, не так повернуть; а як сам — то слухай тілько свого доброго розуму.
К а р п о. Розуму, розуму!.. Коли б же він був у мене добрий! А то він у мене помутився, як і сам я мучуся... А-а, гірке моє безталання! (Задумується). Слухай, Марусю... Зведи мене-з На­талею. Поможи мені, як сестра рідна.
М а р у с я. Як же я тобі поможу?
К а р п о. Зведи мене з нею... До себе її, чи що, попроси... Ска­жи коли, я прийду. Я вже і матір укоськав. Оце вигнала з хати. Іди, каже, і женися, і бери кого хоч, тілько не дури світом! Я оце, правду кажучи, вийшов та й здумав... Піду, думаю, до твого батька, пораюся... Хотів... хотів, бач... попрохати твого батька, чи... не прогнав би він Василя від себе... Що він твоєму батькові? Що батько йому?.. Звідкіль узявся — хай туди і йде!.. А його не буде — може, і Наталя інша стане.
М а р у с я (прикро на його дивиться). Бач, який ти! Я й не думала, щоб ти був такий недобрий... Що ж тобі Василь запо­діяв, що ти так женеш на його?
К а р п о. Прости мене... прости, Марусю. Я, бач, перед тобою, як перед богом,— нічим не таюся, нічого не крию... Мені нічого Василь не заподіяв... І я знаю, що це я гріх проти його замиш­ляю... Та що ж мені робити? Мені все-таки здається, що Наталя кохає його.

ВИХІД  ІІІ

Увіходе Василь, увесь у поту, виморений, і, не примічаючи Карпа, повертається до Марусі.

В а с и л ь. Чи ти, Марусю, не знаєш, де батько свердли по­ховав?
М а р у с я. Які свердли?.. Там же, у комірчині.
В а с и л ь. Нема там того, що мені треба. (Запримітивши Карпа, до його). А-а, здоров, Карпе. Я тебе й не примічаю.
К а р п о (понуро). Здоров.
В а с и л ь. Що се ти до нас завітав?
К а р п о (заминаючись). Та се... он, до неї... То, бач, мати по­слали до її батька... а його немає дома. :
В а с и л ь (усміхаючись). А може, й до матері?
К а р п о (несміло). Ні... тільки до батька.
В а с и л ь. Ну, гаразд... Бувай же здоров. Підожди, може, швидко прийде батько, а мені ніколи, (Виходить).

ВИХІД   IV

К а р п о.  Бач, бач... він сміється... Чого він з мене сміється?
М а р у с я. Хто там сміється? То в його натура така весела.
К а р п о. Нї-ні... Я бачу, я чую... Мене ти не проведеш... То він сміється з мого кохання... Я знаю — знаю... Ні, він — ворог мій... Мені серце каже, Що він — ворог... От так і заколотилося все, як його уздріло! Так і заходило в йому все зле та лихе... (Сидять.  скілько хвилин мовчки). Ох, прощай, Марусю!
М а р у с я.  Куди ж ти? Хіба не будеш батька дожидати?
К а р п о. Діждав уже... Прощай! (Виходить).

ВИХІД V

М а р у с я. От ще один скніє, пропадає з кохання... Зовсім йому бог розум одібрав... І що воно таке, те кохання? Подумаєш: чого б його побиватися? Не все одно, що Грицько, що Йван? Ніт же! (Задумується). А воно цей Карпо хоч дурний, та хит­рий... Бач, куди верне: Василя прогнати, то тоді, може, і Наталя інша стане... Воно справді, якби Василь на який час де дівся... може б, тоді Наталя пішла за Карпа... А там, щоб Василь знову прийшов... побачив, що немає Наталі... Може б, і на другого кого задивився... Може б... Та що се я, дурна, своїм дурним розумом розводжу! (Задумується, потім заводе пісню).
Ой боже, боже що та любов може!
Та пошли того, боже, кого я люблю дуже!

ВИХІД  VI

Увіходе   Василь.

В а с и л ь (жартовливо). Агось і я.
М а р у с я.  Ну, то що, що ти?
В а с и л ь. Як що? Прохала бога, щоб послав, та вже й за­була?
М а р у с я (розчовпавши). Тьфу!.. Про тебе, бач, і річ!
В а с и л ь. А про кого ж? про того, може, що, наче п'яний, поковиляв з двору?
М а р у с я. А хоч би й про того... Чим не парубок?
В а с и л ь.  Усім узяв, тілько бог розумом поскупився..
М а р у с я.  У тебе всі дурні, тілько ти й розумний.
В а с и л ь. Ага-а! значить, у саме серце вцілив!.. Та господь з ним, я прийшов не за тим. Шукав-шукав свердла— катма! а їсти хочеться... Чи не дала б ти мені хоч шматочок хліба поки що,
М а р у с я. Он же на столі лежить... Не бач?

В а с и л ь   підходить   до   столу, лама    шматок   хліба і, посоливши, одходить; сіда на порозі і їсть. Скілько хвилин мовчать обоє.

В а с и л ь  (понуро). Чого се він, справді, приходив?
М а р у с я. Хто?
В а с и л ь (прикро глянувши на неї). Що се ти, наче курчат розгубила!
М а р у с я (образливо). Розгубила... А що?
В а с и л ь. Чи не Шкандибенко розполохав?
М а р у с я. Шкандибенко.
В а с и л ь. Ну, жди, поки прийде позбирати.
М а р у с я (кинувши очима на його). Та й ядучий ти, Василю, господи, який ядучий!
В а с и л ь (жартуючи). Який же я ядучий, коли ось узяв неве­личкий шматочок хліба, та й досі половини не з'їв? А їсти — аж шкура болить!
М а р у с я (скрутнувши головою). Крути вже та верти! Звер­тай на хліб святий.
В а с и л ь.  А то ж про що ти?
М а р у с я. Про твоє слово, гірке та палке! Про твої речі гострі-уїдливі!
В а с и л ь. Бач, куди вона гне... Звісно: правда в вічі коле.
М а р у с я. Не про те я, Василю, кажу; не про правду святу. А про твоє серце, зле та недобре.
В а с и л ь (зітхнувши). Ну, ще його, Марусю, ніхто не кушту­вав, щоб довідався, чи добре воно, чи ні.
М а р у с я. Видно й так, чим воно дише.
В а с и л ь. Дише воно тим, чим другі надишуть. Цибулею надишуть — цибулею дихатиме, а часником — то й часником; а часом, буває, і стрюкуватим перцем.
М а р у с я. Та, мабуть, там у тебе у грудях не серце, а стрючина з перцю!
В а с и л ь. Поздоров, боже, можних та заможних, вони таки вигріли ту стрючину, що вся мов кров'ю обкипіла, так почер­воніла.
М а р у с я.  У тебе все можні та заможні!
В а с и л ь. Кому тепло, то не кричатиме, що холодно.
М а р у с я. А тобі чого не достало?
В а с и л ь (глянувши на неї). Мені? (Усміхається). Мені їсти хочеться.
М а р у с я. То не їси хіба?
В а с и л ь Їм же, бач; і зараз їм. Тільки ситий голодному не товариш!
М а р у с я. Тобі б уже, Василю, гріх таке і казати. Як тобі у нас не добре?!
В а с и л ь (похнюпивши голову). Оце-то те й є, що базікала стара до смерті, поти й словом подавилася!
М а р у с я. А що ж, може, неправда?
В а с и л ь. Та правда ж, правда. Чи не в Шкандибенка її по­зичала? Он у його матері ще тепліша!
М а р у с я. Ну чого ти у їх уївся? Чого ти у їх узлився? Що, вони тебе чим зачіпають?
В а с и л ь (хижо зареготавшись). А-га! і в тебе обізвалася господарська кров! Е-е, воно, бач, так: яблучко від яблуньки не­далеко відкотиться.
М а р у с я. Ти все одно та одно плещеш: можні та заможні! господарі та дуки! Вони, може, про тебе і не чули ніколи, а ти все одно: вороги та напасники!
В а с и л ь (махнувши рукою). Мовчи, глуха,—менше гріха!
М а р у с я. А я тобі другу приказку скажу: як вовка не годуй, а він все в ліс дивиться.
В а с и л ь. Свята правда! Такий з неї холодному кожух теп­лий, що аж мороз поза спиною ходе.
М а р у с я. Тебе не переговориш.
В а с и л ь. Не шкодуй за ним, небого: то було голодне та вбоге! (Перехрестившись, виходе).

В И X І Д VII

М а р у с я. Чудний та дивний мені оцей Василь! Все тих мож­них та заможних лає, на свою долю нарікає!.. І все йому не так, все не по його... Чого йому хочеться? Чого не достає? Щастя йому бажається? Воно за ним само гониться; хто ж винуватий, що він не баче, де його шукати? Шукає там, де його не було і немає... Хіба сказати йому? Хіба навести його на його?.. Як же йому сказати, як навести, коли він зо мною завжди отак, як сьогодні, говоре?.. Гріх сказати, щоб він недобрий був до мене... Недугувала раз я; так — хвороба якась напалася... Рідна мати не ходила так біля мене, як він падав! І вкриє мене, і розкриє; свіжої води біля мене постанове; надвір виведе, проти сонечка ясного посаде... Розговорює мене та втішає... З того безталанного часу я сама не знаю, що зо мною сталося... Не любила я його змалку за те, що був такий шустрий та насмішкуватий, а з того разу він став мені такий любий!.. Тілько всього то раз і було! Вичуняла я — знову він став давнім Василем... А я вже думала... Господи! чого я тілько, не передумала?.. Та все по-дурному; все те, як сон, розіходиться... Думала, може, він хоч Наталю кохає... Не раз підслухувала їх розмову... Вона йому — як у вічі не вскочить; а він — все однаково, от як зо мною: більше веде насмішкувату та ущипливу розмову... А щось непевне у його на душі; щось у серці його коїться... Недаром і Наталя так тур­бується об тому... Та скритний же який! Нікому того не покаже, не признається.

ВИХІД   VIII
К н у р,  Кнуриха і Лимериха   увіходять; Лимериха трохи  випивши.

К н у р. А що, діждалася нас, дочко? Забарили ми тебе? Еге, буває... Буває, що й ти нас підожди. Сумуєш одна?
М а р у с я.  Ні, тату. Чого мені сумувати? Я ось — шию.
Л и м е р и х а (до Кнурихи). І така, я вам скажу, самохітня та самовільна! така устряла та упряма,— хоч ти їй кіл на голові теши, а вона — все одно: не піду та й не піду!
К н у р и х а. А ви на неї не дуже і налягайте. Ви таки і по­пустіть; уважте на її молоді літа та серце гаряче. Знаєте: хто не був молодим-дурним?
М а р у с я (до Лимерихи). Здрастуйте, тітко!
Л и м е р и х а (уздрівши Марусю, до неї). Здорова, моя га­лочко! Здорова, Марусечко! Я тебе й не примічаю. Заклопота­лася з твоєю матір'ю, та й не туди.
М а р у с я.   Все ви про Наталю клопочетесь?
Л и м е р и х а. А про кого ж мені більше клопотати? Про неї, моя дитино; про її долю щасну. (Повертається до-Кнурихи). Та така ж, кажу, сестрице, самохітня та самовільна, як і її мати, каторжна, була!
К н у р. Отак матері подякуй!
Л и м е р и х а. Правда, куме, правда; що правда —то не гріх! І я така замолоду була... огонь була!
К н у р. То чого ж його і на дочку ремствувати?
Л и м е р и х а. Хіба я на неї ремствую? Я ж тілько прошу її: уваж ти на мене, стару; послухайся матері своєї, що тебе на своїх руках виносила виняньчила, он яку виростила?
К н у р. Ну вже, коли б мене дочка моя та не послухалася!..
К н у р и х а. То що б було?
К н у р. Що б було? (Суворо). Кланявся б у ноги та просив...-
К н у р и х а. Всі ви одним миром мазані,— знаємо ми вас. Вам аби все було по-вашому.
К н у р. А то, щоб яйця та курей учили?
Л и м е р и х а. Правда, куме, правда твоя... А мені ж, нещас­ній, виходить тепер таке.
К н у р. Бо сама й винувата. Нащо сповадила дочку так? На­що їй волі багато давала?
Л и м е р и х а. Як же мені було їй волі не давати? Одна ж вона у мене, як те зернятко! Тілько ж у мене й поради, тілько й утіхи.
К н у р. Ну і тішся тепер!.. А якби змалку повадки не да­вала, от би тепер і не скаржилася. Знаєш: учи дитину тоді, як упоперек лави лежить, а не тоді, як уподовж ляже!
К н у р и х а. Та хіба в неї Наталя що? Дай, боже, кожній матері таку дочку!
Л и м е р и х а. Гріх слова сказати,— добра вона у мене. Чи п'яненька я прийду додому — вона і пригляне, і спати положе; і так —ласкава до мене, поважає... Одно тілько... Усяке бачить наші достатки, що з року на рік все вменшаються та зменшаються; та як їм і не меншати, коли тільки тим і живемо, що зоста­лося від покійного? Все ж воно не прибуває, а убуває... Тепер я стара; на мій вік ще стане; то сим, то тим боком проживу... А як згадаю, як то їй, молодій, у світі прийдеться жити та біду­вати,— то так біля серця і запече... От би і хотілося її за свого життя пристроїти... і лучається добрий чоловік... Та ви знаєте: Шкандибихи син.
М а р у с я. Я пак і забула, тату, вам похвалитися: Карпо приходив до вас.
К н у р.  До мене? Чого?
М а р у с я. Хотів вас прохати...
Л и м е р и х а (перебиває). Знаю, знаю... Я вам усе розкажу, все; постійте тілько трохи... Так ото, кажу, Шкандибенко моло­дий свата. Чого ж їй? Такої пари і по світу пошукати: і не по­ганий, і багатий і її так кохає... Отже підіть! Не піду та й не піду за Шкандибенка!
К н у р и х а. Ну вже, правду кажучи, я б своєї дочки ніколи не віддала за його. Там одна стара що за цяця! Цілком же про­глине невістку! Знаю я її.
К н у р. Та він, либонь, і на голову трохи шкандибає. Справж­ній Шкандибенко!
Л и м е р и х а. Оже не вірте тому. Я ж його, як своїх п'ять пальців, знаю. Що в його серце добре та покірливе, що він ма­тері своєї слуха,— то то люди і наказали таке.
К н у р. То що люди, то люди; а то таки у його десятої клепки не достає.
Л и м е р и х а. Та хай у його і не достає; зате у моєї Наталі лишня є. От би й порівнялися!
К н у р. Ну, та гаразд. Так об чім же діло стало?
Л и м е р и х а.  Та об тім же, що Наталя не хоче.
К н у р и х а. А як не хоче то й не силуй. Не тобі ж з ним жити, а твоїй дочці!
Л и м е р и х а. Та вона молода — дурна! Не знає свого щастя, через те і не, хоче... Оце я і зайшла до вас поради попрохати.
К н у р. Якої ж тобі поради від нас треба?
Л и м е р и х а. Вона тебе, куме, за рідного батька почитає і тебе, кумо, поважає; а з вашою Марусею душа в душу живе,— такі вже вірні та щирі подруги?.. То тепер я вас і буду прохати та благати: уговоріте ви мою Наталю; хай вона викине дурну думку з голови, хай послухається матері своєї... Ото і Шкандибенко за тим приходив.
К н у р и х а. Отаке вигадай: тебе не слуха — чужих послуха! Та й не приходиться нам, кумо, у се встрявати. Бог знає, яке то щастя Наталине буде за Шкандибенком. А коли ми її умовимо, то вона буде нещасна,— не на кого ремствуватиме, як не на нас. І нам гріх від бога!
К н у р. Та чого ж вона не хоче? Другий на підставі є, чи що?
Л и м е р и х а.   Не що ж то й що!
К н у р. Хто ж такий?
Л и м е р и х а. Я вже не знаю, як і хвалиться вам... Ва­силь ваш.
К н у р.   Василь?
Л и м е р и х а. Еге ж, він. Я його не галю; він хлопець мо­торний, тілько що ж у його є?
К н у р. Василь? Хм!.. (До Марусі), Іди лишень, дочко, від­сіль; тобі не пристало такої розмови слухати.
М а р у с я.  Я, тату, піду до Наталі.
Л и м е р и х а. Іди, моя дитино! Іди, моя рідна! Іди, розго­вори та розвесели її. Не давай їй плакати та побиватися.

М а р у с я виходе.

К н у р. Василь... Відкіля ж ти знаєш, що він? Хіба хвали­лася вона?
Л и м е р и х а. Вона-то не хвалилася; та я добре знаю, що він.
К н у р. Добре; я на самоті з ним побалакаю.    
Л и м е р и х а.   Поговори,   куме,   побалакай,   голубе.   Умов його— хай одкинеться від неї. Чого йому до Наталі приставати? Він собі другу знайде, з більшими достатками... Знаєш, щоб не гаяти часу, то хоч і зараз побалакай. Ми з кумою підемо... Хо­дімо, кумо, до мене ходімо до моєї Наталі, там же й Маруся.   
К н у р. Ідіть, а я побалакаю.

Л и м е р и х а І Кнуриха виходять.

ВИХІД   IX

К н у р (ходячи по хаті). Василь....Невже правда?.. Василь... Я ж його малим до себе взяв, ростив, годував, на добру путь на­ставляв... І вийшов з його парубок на все містечко: чесний, розумний... Кращої пари моїй Марусі не треба, кращого сина мені, не нужно... Хм... а тепер?.. Та невже цьому правда? (Виходе на поріг, гукає). Василю! Василю!
В а с и л ь  (знадвору). Чого-о?
К н у р. Іди лишень сюди на час.
В а с и л ь.  Та хотілося б воза домайструвати.
К н у р.  Віз і підожде, а тебе треба.
В а с и л ь. Зараз.

ВИХІД  X

Поти Василь увіходе, Кнур задуманий ходе по хаті.

В а с и л ь (увійшовши). А що тут таке треба?
К н у р (стає, дивиться неспокійно йому у вічі). Слухай, Василю... (Затинається).
В а с и л ь.  Слухаю.
К н у р. Кажуть, либонь... Ти сядь, сядь... бо я довго тебе буду питати.
В а с и л ь.  Та я й постою.
К н у р.   Ні, сядь. Та дивись мені у вічі прямо та кажи по правді.
В а с и л ь (усміхаючись). Що це ви, батьку, наче мене спові­дати збираєтесь?
К н у р. Сповідати, сповідати... Я хочу тебе дещо розпитати та й тобі розказати.

В а с и л ь сідає.

Двадцять років тому минуло, як до мене прибували січові гості. Не самі вони приїхали, а привезли з собою малого хлопця. Я вже тоді був жонатий та своїх дітей не було... Ото вони і на­палися на мене: візьми та й візьми собі за сина... Той хлопець, Василю, був ти.
В а с и л ь. Знаю, батьку. Мені про се мати розказували.
К н у р, Не перебивай!.. Намоглися вони на мене: бери та й бери! Пораявся я з Оришкою. І вона каже: чому не взяти? Пошле нам бог дітей — буде годувальником, а не пошле — візь­мемо за сина. Ну, добре. Питаємо у січовиків: хто ж ти? відкіля? щоб знати, бач, кого будемо годувати... Так і січовики не знають. Кажуть, либонь, одна ватага ходила у Польщу та, звернувшись, і тебе з собою до Січі привезла. От і все... Ну, ми взяли. Годували тебе, ростили, за сина видавали... Уже п'ятий рік тобі пішов, як у Оришки родилася Маруся. От, як родилася, Оришка й каже, та й я сам собі розкладаю; може, оце вже, коли Оришка породила дочку, то, бог дасть, породить і сина. Чого ж нам чужого за свого приймати? А чи не породить, то невелика утрата, коли ми тебе і за чужого приймемо... Все єдно як свою дитину кохатимемо... І Маруся, виростаючи, щоб знала, що ти не рідний їй... щоб, бач, дивилася і бачила, з ким, може, бог, судить їй і віку дожити.
В а с и л ь. Спасибі вам, батьку, за вашу ласку. Одно вам скажу: що я Марусю як рідну сестру почитаю. Оже навряд чи бог судить так, як ви кажете.
К н у р. Як саме? Хіба ти —теє... Хіба правда тому, що Лимериха хвалилася?
В а с и л ь. Що ж вона хвалилася?
К н у р. Та, бач, що її Наталка до тебе дуже пада; та й ти, либонь, до неї.
В а с и л ь. Я Наталку люблю, як свою душу.
К н у р, То се правда?
В а с и л ь. Правда. І то правда, що стара не хоче, щоб На­талка ішла за мене, а хоче віддати за Шкандибенка; а Шкандибенко усяк круте, як би то мене з містечка вижити. Чув я: до старшини лазив,— чи не можна б мене у пікінери записати... щось велику суму сулив. І записали, либонь.
К н у р (боязко). Тебе? У пікінери?
В а с и л ь. Мене ж. Писарів родич хвалився.
К н у р  (покійніше). Ну, а ти ж як?
В а с й л ь. Я?.. Я так рішив: коли мене — у пікінери, то я вте­чу за Дніпро— у гайдамаки.
К н у р (подумавши). Не йди ти, сину, у гайдамаки. Пійма­ють — голову одітнуть... Краще я тобі ось що пораю: зійди ти, парубче, на півроку чи на рік зовсім від мене... Подайся у степи, абощо; переховайся, поти набор пройде. А потім знову приходь до мене... Як сина тебе прийму; як рідному буду радий.
В а с и л ь (гаряче). Батьку! тату, хоч не рідний, то назва­ний! Я не знаю, як вам і дякувати за вашу раду. Я, як почув, що мене у пікінери записали, то таке на мене найшло, таке зло взяло за серце, що я того Шкандибенка убити намірявся.
К н у р. Що ти, сину? Такий гріх на душу брати? Хай його краще поб'є лиха та нещасна година!
В а с и л ь. Одного тільки буду у вас, батьку, прохати, одного благаю: як піду я — одговорюйте ви Наталю від того Шканди­бенка. Розкажіть їй усе, що було між нами; розкрийте їй очі. Стара хоче силоміць її за його віддати. Побережіть її, сироти, як і мене поберегли, а я вам, поти й віку мого,— дякувати буду!
К н у р.  Добре, добре. Не турбуйся, козаче; іди тепер коло роботи прався, а на завтра, сину, і в дорогу збирайся.  Я тебе виряджу так, що ніхто не знатиме. Хай тоді шукають  вітра в полі!
В а с и л ь. Спасибі вам, батьку! (Кланяється і виходить).

ВИХІД   XI

К н у р. Отаке склалося!.. Бач, Шкандибенко дурний, а хит­рий, що вигадав,— у пікінери!.. Ну хай же, хай іде... Молода кров гаряча, як окріп на огні кипить... Хотів, каже, убити... га? Ну — хай прохолоне... Рік мине — багато води утече. А тим ча­сом треба Наталку за Шкандибенка зіпхнути, щоб, як вернеться Василь, не було замішки... Гарний він хлопець, чесна душа — і моїй Марусі якраз до пари. Хоч вона і буде вбиватися, як огля­диться, що його немає, та їй можна буде й похвалитися... підо­жде... А то — у пікінери! От, сучий син! дурний, а розумне вига­дав... Піти лишень до Лимерихи... Що там вона з Наталкою возькається? Піти, доброю звісткою утішити... у пікінери, мов!.. Хоч вона і хрещениця моя, та що?.. Все ж — своя сорочка до тіла ближче, своя кров рідніше. (Бере шапку і виходе).

Заслона падає

СПРАВА   ТРЕТЯ

ПОСТАНОВА ПЕРША
Хата Лимерихи, убога, оже до ладу прибрана. Стіни  білі та   рівні, образи у   вишиваних   рушниках,   заквітчані   гвоздиками,   васильками,   ласкавицею. З   правого  боку  стіни — піч, з   лівого — вікно,  на   вікні  пук  свіжих   квіток у глеку;  недалеко  від вікна стіл;   у  середній  стіні — двері.

ВИХІД   І
Коло вікна на лаві сидить Наталя, сумна-невесела, на очах у неї сльози.

Н а т а л я (сумно). Коли б зібрати з усього миру всі лиха, всі сльози, то й вони не здавили б так мого серця, як ота гірка чутка, про котру ще він натякав; ота матірня щира порада... Господи! нащо ти дав мені уха, щоб я почула її від рідної ма­тері? Нащо ти дав мені матір, щоб тілько вона приносила до мого серця нові муки та пекучі сльози? Нащо ти дав мені серце і заклюнув у його любову й шанобу до рідних йому?.. Живе ж на світі скотина, звірина усяка — і не скаржиться на своє нещастя!.. Згодувала пташка діток — і розпустила їх по світу широ­кому; виросли пташата малі — кинули і забули про матір свою... Кожне шукає щастя, де знає: ніхто йому силоміць не накидає свого,— кожне по-свойому щасливе... Чому ж ти, боже, не дав того чоловікові? З самого малу ти прикував його до рідної оселі; наставив над ним старших, що повинні піклуватись про його щастя, про його долю... Наложив на того прокльони, хто перший зламає той закон... Навіщо? Хіба чоловік, дійшовши до літ, сам не знає, що йому робити, де йому своєї долі шукати? (Задумується; гаряче). Та хоч би ж уже рада? А то: не хочеш волею — накинуть силою. Нащо ж та воля дана чоловікові, коли її повинні отак гнітити-нехтувати?.. Того не можна, того не годиться... Чому не можна? чому не годиться?.. Споконвіку так люди жили, у таких звичаях виростали... Звичаях!.. Що ж то за звичаї такі? Хіба вони не міняться з людьми? Хіба люди всі однакові на світі? (Задумується)... Проклята та хвилина, у яку мене зачали, вільну душу скували життям невільним, а життя — звичаями!.. Кажуть же: поки ще не зачався чоловік, доти він душа без тіла, вільна, носиться в широкім просторі синього неба... Нащо ж мене звідти узяли, на землю звели? нащо вільну душу закували у тіло?.. Там би я носилася, вільна, як вітер, щаслива — як само щастя, не знаючи ні лиха, ні горя!.. А тут? Рідна мати ворогом стає; кує важкі цепи, нові кайдани на твою душу! Господи! який же немощний та безталанний чоловік на світі! (Плаче).

ВИХІД ІІ

Убігає Маруся і кидається до Наталі.

М а р у с я. Здорово, Наталочко! Здорова, моя сестрице! Що се ти? плачеш?
Н а т а л я (підводе голову, важко зітхає), О-ох!.. Коли б ти знала, Марусю, яка туга, яка несамовита та різуча туга крає моє серце!
М а р у с я. Усе в неї туга! усе в неї горе!.. Ну — чого? Напусте напуск такий на себе, запреться у чотирьох стінах,— та ще б її туга не брала!
Н а т а л я. Напуск, запреться... Добре тобі казати те, щас­ливій та безжурній... А мені що казати?.. Рідна мати впоперек твого шляху стає, з ворогами на твою голову накладає!
М а р у с я. Що ти верзеш? Де видано, де слихано, щоб рідна мати стала ворогом своїй дитині? Гріх тобі таке казати! Мати завжди піклується про своїх дітей; стереже їх щасну долю... Ніхто не назове щасливими тих сиріт, що змалку позбулися рідної матері.
Н а т а л я. Ні, Марусю, то найщасливіші діти на світі! У їх немає ярма на шиї, вони вільні, як вітер, як сама воля!
М а р у с я. Яке ж то щастя, коли вони і голодні й холодні, і босі й простоволосі!
Н а т а л я. То ще не лихо, Марусю, коли ні в віщо гаразд удітись, часом прийдеться голодному посидіти. Щира праця та непокладлива робота тому горю завгоре! А то лихо, сестрице, коли твоє серце нівечать, на твою душу плюють, над твоєю во­лею знущаються!.. І немає нікого на світі, хто б за тебе засту­пився; хто сказав би ворогам моїм близьким: що ви робите? оханіться!.. Знаєш, Марусю, буває іноді таке — я сама собі не рада, своєму життю не рада... Мені здається, краще б було, коли б хто узяв та задавив мене, ніж отак на світі жити, отак мучитись! (Плаче).
М а р у с я. Ось перестань, Наталко! ось угамуйся! Слухай, що я буду тобі казати.
Н а т а л я. Краще б я оглухла, щоб уже нічого не чути!
М а р у с я. Ти-бо знову за своє. Ось слухай... Сьогодні був у нас Щкандибенко... Хвалився мені, як він тебе щиро кохає. Так, каже, кохаю, так кохаю,— аж боюся її!
Н а т а л я. Годі, перестань... Не кажи мені нічого за Шкандибенка. Не кажи за того дурня осоружного, що баче, який він мені противний,— я на його дивитися не можу,— а він лізе, пристає, як та шевська смола до кожуха! Прошу тебе: не кажи мені нічого за його. Є і без тебе ті заступники, що мені ним уха про­турчали.
М а р у с я. Не буду, не буду; угамуйся тілько! (Помовчавши). А мені здається, Наталю... От ти побиваєшся за Василем, а він тебе і сотої долі так не кохає, як ти за ним побиваєшся.
Н а т а л я. Ну, то що? Хіба я сама того не знаю? Хіба я слі­па, що не бачу?.. Хай він не тілько на сотню, на тисячу разів менше мене кохає, ніж я його,— і все-таки я його кохатиму і ко­хати не перестану!.. Коли хоч невеличка іскорка кохання жевріє в його серці; коли хоч одно моє слово прийшлося йому до душі і він пам'ятатиме його,— я його кохатиму, як і кохала!.. Скаже він мені: Наталю! я на тобі женитися не можу, будемо так жити. То ти думаєш, я б задумалася? Як вітер, як буря, зірвавшись з своїх припонів, не знає ні впину, ні заборони,— так би я ки­нулася за ним, і ніщо б мене на світі не вдержало, не зупинило!.. Тілько він не такий, Марусю, щоб бажав мого нещастя, моєї погибелі. Коли б він був на місті Шкандибенковім і побачив, що він мені не милий,— він би зразу одкинувся... Бо він — чесна душа.

ВИХІД III   
Увіходять Кнуриха і Лимериха.

К н у р и х а. Ось і ми до вас прийшли — не забарилися. Здо­рова, Наталочко! Здорова, моя дитино! Чого се в тебе таке личко смутне і очі заплакані?
Л и м е р и х а (гостро глянувши на дочку). Хіба не видно чого? Ревла, як корова!.. Ну, скажи ти мені: чого ти ревеш? чого ти піниш?
Н а т а л к а.  Од щастя, мамо!
К н у р и х а. Ось годі тобі, стара, гукати та стелю зривати! Дай ти дитині очуматися; заспокій її душеньку засмучену.
Л и м е р и х а. Та й дозолила ж вона мені, до живих печінок доняла своїми ревами та жалощами! Вона дума, як рюма, то по її і станеться... Ніколи! Сказала тобі: не віддам за того, за кого тобі хочеться,— і не віддам!
Н а т а л я. Уже ж і я не піду за Шкандибенка.
Л и м е р и х а. Ні, підеш!
К н у р и х а.   Стара! угамуйся, кажу.
М а р у с я.  Наталко! не переч матері.
Н а т а л я.  Не піду!.
Л и м е р и х а..Підеш!.. На зло тобі — віддам за його!
Н а т а л я. Не віддасте.
Л и м е р и х а. Чому? чому?
Н а т а л я. Тому, що не піду. Хіба — силою.
Л и м е р и х а. І силою віддам тебе! Зв'яжу—та віддам!
Н а т а л я. А я втечу... От побий мене, боже,— утечу!
Л и м е р и х а. Ні, брешеш — не втечеш... Я тебе на цеп візьму!
Н а т а л я (крізь сльози). Мамо, мамо! Що ви кажете? що ви говорите? Оттакого добра ви своїй дитині жадаєте? Оттакого щастя їй добуваєте?
Л и м е р и х а. А що ж мені робити з тобою? Кажи тобі лас­кою — ти не слухаєш.
Н а т а л я. Як же його, мамо, слухати, коли воно не любо серцю моєму.
Л и м е р и х а. Плювати я хотіла на твоє серце, от що! Я знаю, хто тобі у зуби зав'яз; та лишенько, бач,— не сватає! Та хоч би і сватав,— от тобі хрест, Наталко,— не бути тобі за ним! Краще мені в домовині тебе побачити, своїми руками тебе задавити!.. І подумай-таки своєю дурною головою: що в його є? що він має? Приймак, наймит — та й годі! Ні хатки, ні паніматки... І що ти взяла собі в голову? що ти думаєш собі? Підеш за його—до своїх злиднів та чужі приточиш. Дасть господь вам діток діжда­ти — на втіху хіба? — По миру у старці пустите!.. Дочко, дочко! зглянься ти на бога, зглянься на свою матір стару, що тебе ростила-кохала, від свого рота одривала — тебе годувала! Все ждала щастя, все ждала долі... От же і діждала! От же і виго­дувала собі на лихо нелюбу дитину!
К н у р и х а. Годі, стара, годі. Наталко! змовчи хоч ти; ти — менша.
М а р у с я. Наталко!
Н а т а л я. Чим же я, мамо, вам не люба? Чим не догодила? То тілько ви мені не даєте ні в чому волі.
Л и м е р и х а. Волі!.. Якої тобі волі? Ти ще не знаєш, дочко, тієї волі, до чого вона доводить. Коли б ти знала, яка то воля — ти б від неї сама, як од лиха, поли врізала та тікала!.. Дівоча воля — то погибель!.. А ти кажеш: волі!.. Ти кажеш: якого-то щастя мати дбає, коли не дає волі? А не знаєш, що мати серця одкулупнула та дала своїй дитині, аби воно було щасливе... Ще ви бігаєте дітьми, ганяєте малими, а в неї серце не на місці, з голови не виходить думка: як би то так зробити, щоб вони були і покійні, і щасливі... Ні, дочко, не жалієш ти матері своєї; не хочеш задля неї добра зробити і тікаєш від свого щастя!
Н а т а л я. Яке ж мені, мамо, щастя буде, як я за нелюбого піду?.. Та ні поговорити, ні порадитись!
Л и м е р и х а. То все дурниця, дочко, химери на себе такі напустила? Що то кохання?— дурниця та й годі!.. Черв'як за­круте у лобі, заграє кров у серці, западе у око парубоче облич­чя,— от і кохання! А поберуться,— місяця не зійде,— як уже у їх і лайка, і сварка, і сльози, і докори! Хіба ми не бачили, про­живши на світі стілько?,-— Проживи ти з наше, тоді скажеш: чи бреше мати, чи правду каже.
Н а т а л я. Я й не кажу того, мамо, що ви неправду кажете... Ви зжилися з такою правдою — то воно вам і здається так.
Л и м е р и х а. І ти поживеш — і тобі здасться.
Н а т а л я. Ні, не зживуся я, мамо, з тим. Не так воно мені руба становиться, щоб я зжилася з ним,
Л и м е р и х а. Отже кажу, що то все — дурниця... То — кров одна... А підеш, дочко, за Шкандибенка, будеш сама дякувати. Подумай тілько, чого в його немає? І воли, і корови, і слуги, і прислужниці! Схочеш робити — робитимеш, не схочеш — лежа­тимеш. Тілько порядок давай — само діло зробиться... Та й про мене згадай, на мене зглянься. Пора моїм старим кісткам і спо­чинок дати; годі день у день топцюватися — пора і спокій мати. А де ж я спокій такий матиму, як не у його — в заможного зятя?
Н а т а л я. А мати його? А  свекруха?   забуваєте?  Та в неї - і земля спокою не має: вона на неї не ступити без того, щоб не налаяла та не проклинала!
Л и м е р и х а. Чого, дочко, люди не накажуть? чого не набре­шуть? Мале-невеличке візьмуть — перекрутять його та перевер­нуть,— он яке виплетуть завбільшки!.. І свекруха, хоч і чужа мати, та не звір же вона справді, не вовче серце має! Будеш коритися та догоджати — і свекруха до тебе добра буде; а бу­деш отак, як оце з своєю матір'ю, суперечитись — звісно, і вона навпроти тебе піде.
К н у р и х а (з плачем, до Марусі). Слухай, дочко, слухай, що кажуть розумні люди. Слухай — та навчайся.
М а р у с я (плаче). Наталю! Послухайся матері, послухайся...

ВИХІД IV

Ввіходе Кнур.

К н у р (глянувши по хаті). Що це ви за ревище та за воєще підняли? Поховали кого, чи що? І ти, стара, туди? І ти, дочко? Чого?
Л и м е р и х а (указуючи на Наталю). Це все вона... З нею нічого не поробимо. Усі її уговорюємо та умовляємо, а вона — як своє, та й своє!
К н у р. Та що ж тут у вас таке? Розкажіть мені толком, по-ряду... Кажи, Наталко, чого се ти сама плачеш і других до плачу довела?
Н а т а л я. Хай мати кажуть.
К н у р. Ну, кажи, стара.
Л и м е р и х а. Та все ж таки того, що, бач, Шкандибенко сватає Наталку. Ми всі раємо їй іти, а вона не хоче за його, а хоче за Василя.
К н у р (лукаво). За якого Василя?
К н у р и х а. За нашого... Хіба не чув, не знаєш?
К н у р. Мовчи! Хай одна доказує.
Н а т а л я (убік). О господи! підкрепи мене немощну, мало­силу!
М а р у с я. Наталочко!
Л и м е р и х а. Та за вашого ж таки Василя.
К н у р.  Ну, а Василь що? Хіба давав який привід?
Л и м е р и х а. Та я вже не знаю. Він мені нічого не казав.
К н у р. А тобі хіба, Наталко, казав що?

Н а т а л я мовчить.

Чого ж ти мовчиш? Кажи; все кажи — не бійся... Я знаю Васи­ля; він хлопець чесний і Наталці якраз під пару... Ну, так пові­дай: казав що?
Н а т а л я (закриваючи очі руками). Він мені нічого не казав. Та я його... кохаю... і він — мене.
К н у р. Кохаєш... ххе! Кохаєш... Шкода... А знаєш, чого Ва­силь мовчить, нічого не каже?.. Знає, що тобі за ним не бути... Він на черзі... Його у пікінери записали.
Н а т а л я (злякано). Як, у пікінери? Василя?
М а р у с я. У пікінери?!
К н у р. Еге ж, у пікінери.
К н у р и х а. Що це ти плещеш, старий? Як же се можна? Де ж се видано, щоб одинця у пікінери писали?
Л и м е р и х а. А що, Наталко, а що?
Н а т а л я (схилившись, плаче). Боже мій, боже! Того ж він такий сумний та задуманий завжди. (До Кнура). Дядечку! батечку! Він у вас виріс і згодувався; ви його за рідного сина маєте... Невже ж ви попустите, щоб його взяли у пікінери? Нев­же така неправда повинна статися?
К н у р. Попустите... Як же його не попустити? Коли його, бач, записали... Що ж ти зробиш?
К н у р и х а. Як, що зробиш? А жалітися! Хіба в нас немає полковника?
К н у р. Цить! Не роби базару, стара. Слухай, що далі буде. Оце, як ви порозходились, прийшов він до мене та й хвалиться своїм лихом. Коли, каже, візьмуть у пікінери,— за Дніпро пере­дамся, в гайдамаки піду! — Отаке, одказую йому, вигадай! Важко стало голову на плечах носити, то щоб її зняли, що в гайдамаки надумав? — А він: а що ж мені робити? Все рівно де пропадать, то пропадать! У гайдамаках, каже, хоч своя воля, а в пікінерах — поженуть тебе аж в Московщину...— Та ще ж, питаю, може, се й брехня. Відкіля ти дознався? Може, ще мож­на і горю запомогти? — Ні, вже, каже, не запоможеш горю. Писарів родич хвалився, що записали. А що, каже, написано пером— того не вирубаєш і топором.— А одкупитися, питаю, хіба не можна? — Не такі там, одказує, руки ходили та ноги топцювалися, щоб то було можна. На що вже, каже, Шканди­бенко там лазив, великі гроші давав,— так і грошей не взяли.
К н у р и х а. Як, Шкандибенко?
К н у р. Сиди — й не писни!.. Чого ж, кажу, Шкандибенко за тебе викуп давав? Хіба ти його прохав, чи що? — Ні, каже, я його не прохав. Він сам якось дознався. Устрів мене; розпи­тує. Ходім, каже, я все переверну, все перероблю. Не вдавить мене та сотня або й друга; а ти мені, як розживешся — віддаси, а чи й не віддаси — то чому доброго діла не зробити?
Л и м е р и х а. Бач, дочко, бач! А ти кажеш: Шкандибенко лихий, Шкандибенко недобрий.
Н а т а л я. Брехня! все брехня! Не вірю я нічому, не повірю! Це назнарошне таке виплели та виплутали, щоб мене обдурити... Не вірю, не вірю, поти сама від Василя не почую!
К н у р. Отакечки!.. Так себто я брешу? Себто я став перед дочкою покійного Лимаря брехати? Перед своєю хрещеницею? Себто вона мені, хрещеному батькові, брехню завдає?.. Гарно, гарно! Спасибі; здобувся ласки... Нічого, кумо, вигодувала собі дочку, виростила на втіху... Хрещеному батькові брехню зав­дає! У вічі — завдає! А пропадай ти, зла личино, щоб я став перед тобою душею кривити та словом ламати!.. Жінко, дочко! ходімо звідси. Щоб ваша нога не була ніколи тута! (Схоплює­ться йти).
Л и м е р и х а (переймає). Куме! голубе мій. Постій, підож­ди... Вибач ти її, дурну-нерозумну; зглянься на її серце молоде-- гаряче.
К н у р. Кого вибач? На що зглянься?.. Що вона в тебе, семи­літка, що нічого не тяме, не розбирає? Заміж збирається, а брех­ню хрещеному батькові завдає! у вічі завдає! (До жінки і доч­ки). Ходімо звідси, щоб ще, бува, кращої дяки не здобулися.
Л и м е р и х а (до дочки). Дочко! дочко! Що се ти накоїла, що наробила?.. Зараз мені падай батькові у ноги та проси, сльо­зами моли його вибачити тебе, нерозумну!
Н а т а л я (ридаючи). Не вірю! не вірю!.. Брехня! все брех­ня! (Припадає до столу, ламаючи руки).
К н у р. Бреши краще ти, молодша, а не мене, старого, за­ставляєш брехати! Тьфу! на твою голову дурну! (Швидко йде, за ним Кнуриха і Маруся).
Л и м е р и х а. Підождіть! підождіть!,.

Заслона пада

ПОСТАНОВА ДРУГА
Обставини першої справи.
ВИХІД   І

Дівчата   гуляють по леваді.
1-а дівчина. Чи чули, дівчата, таке, як я чула?
Декілько  разом. Яке?
1-а дівчина. Кажуть, Наталка збожеволіла.
Д і в ч а т а. Як збожеволіла?
1-а дівчина. Та так. Найшло на неї таке —наче скази­лася, прости господи! Кнура, хрещеного батька свого, з хати ви­гнала. З його дочкою, Марусею,—яка вже вірна була!—а вчора, либонь, і її вигнала, і матір Марусину.
Дівчата. Чого ж се так?
1-а дівчина. Там як розказувать, то й за день не пере­кажеш.
2-а дівчина. Та то ж усе через те Шкандибенкове сва­тання.
Д і в ч а т а. А він і досі її не одкинувся? Устряв та й устряв!
3-я дівчин а. Як свиня в огороді: її по пискові,  а вона — лізе.
1-а дівчина. Та, бога ради, і Наталка добра! Як таким женихом, як Шкандибенко, та перебирати? Чого їй треба? Молодий, багатий... Ніт — Василь Безродний у зуби застряв! А що Василь має? що у його є? Он, либонь, беруть у пікїнери.
3-я дівчина.   Беруть... Знаємо ми, як беруть!
1-а д і в ч и н а. А то ще не беруть? Шкандибенко, либонь, хо­див і викупати, так — нізащо!
3-я дівчина. Та то все — брехня!
1-а дівчина. Яка ж брехня, коли мені сама Маруся Кнурівна учора розказувала. Розказувала, і як Наталка її батькові брехню завдала, як з хати вигнала. Казала і те, що Василь сьогодні збирається утікати, поки набор пройде.
3-я дівчина. І все-таки то — брехня!

Ген показується Наталка.

Та ось і Наталка. Дивіться, яка страшна: сама з собою говоре. А заховаймося за дерево та їюслухаємо, що вона каже. (Мер­щій ховаються).

вихід ІІ

Н а т а л к а   увіходе, бліда,  заплакана;  коси нечесані — розкуйдалися.

Н а т а л к а. Господи боже! Невже до тебе не доходять ні людські муки, ні гіркі сльози?.. Ти ж все чуєш і все знаєш! Невже ти не бачиш мого плачу кревного, мого горя тяжкого? Увесь світ уже те бачить... Немає місцини в моєму дворі, щоб не скоштувала моїх сліз гірких: вся одежа моя просоліла ними. Немає куточка в моєму серці, щоб не переболів та не перемлів від горя та скорботи... Немає малої-невеличкої жилочки в мені, щоб не молилася до тебе, не засилала свого гарячого жадання: або щастя дай, або смерть пошли!.. А ти... як стіна та... глухий і німий! (Задумується). Ще учора... Що учора?.. Учора жила, ще надія в моєму серці, ще гріла його... І учора — задавили ЇЇ... Мати, хрещений батько її задавили... (Помовчавши). Невже то правда? Невже Василя візьмуть у пікінери?.. Чому ж він не прийде, не скаже мені?.. Хоч би де стрінутися з ним... Отже скілько сьогодні сходила — хоч би де здалека побачила... І повз Кнурове дворище йшла — його не видно... Певне, люди напле­туть такого, що... Та — хай плетуть! Що ж, коли я люблю Васи­ля?.. Люблю і любити буду!.. Чого ж він до мене такий нещирий та неприхильний? Можна б же прийти і сказати... А він — мов чужого, цурається мене... Я знаю, чому він не йде. Він не хоче мене вражати, не хоче моєму серцю більшого жалю завдати... Не слухайся, Василю, свого чесного заміру! Більшого лиха не буде, як є; як терплю я його... Не ти — другі мені доведуть про його та. ще й насміються, доводячи... Чого ж ти криєшся? Прийди, мій голубе, дай побачити тебе, розпитати: чи правда то?.. Учора мені все те здалося такою брехливою правдою, що я не здержалася і прямо брякнула нею у вічі батькові... Мати каже, що батько дуже розгнівився і заказав, щоб і Маруся не ходила до мене... Я не пам'ятаю, що було учора... Може, я чим і прогнівила батька, може, перед ним і провинилася... Одно тіль­ко — чогось воно мені все здається брехнею. (Задумується). Брехня,— а душу і серце опекла.., Я чую, як та отрута гірка-пекуча ходе по моїх кістках, переливається у моїх жилах, студе-холоде моє серце... Ну що, як то правда? (З горя ламає руки).

Ззаду показується Шкандибенко.

ВИХІД ІІІ

К а р п о, углядівши Наталю, іде до неї, крадучись.

К а р п о (тихо). Наталочко! Наталю! (Голосно). Чого ти тут сама блукаєш? Ходімо додому; там тебе мати жде.
Н а т а л я (довго дивлячись на Карпа). Карпе! ти, кажуть, добрий чоловік.
К а р п о (зрадівши). Не знаю, Наталю; їй-богу, не знаю. Може, і добрий.
Н а т а л я. Коли ти добрий, то прошу-молю тебе: не ходи ти за мною, не никай, як та тінь, куди я піду.
К а р п о (понуро).. Ябув у тебе... Не застав дома... Мати каже: пішла гуляти. Піди, каже, за нею... Я й пішов.
Н а т а л я. Чого ж тобі треба від мене?
К а р п о. Мені? (Довго шукає слова). Нічого... Я так... я, зна­чить, тебе люблю дуже.
Н а т а л я. А коли любиш, то й уваж того, кого любиш: не ходи за мною.
К а р п о (помовчавши). За ким же мені ходити?
Н а т а л я. За ким хоч... Хіба мало є дівчат в містечку? Ви­бери собі любу та й ходи за нею; а мене покинь — забудь... Я не люблю тебе.
К а р п о. Не любиш... (Зітхнувши). Я знаю, що ти Василя любиш.
Н а т а л я. То чого ж і в'язнеш, коли знаєш?
К а р п о. Так Василя ж у пікінери записали... Його, значить­ся, аж в Московщину поженуть, а може — й на край світа.
Н а т а л я. Ну, то що?
К а р п е. А тобі ж як бути?
Н а т а л я. Ти хіба поможеш моєму горю, що питаєш?
К а р п о. Та я б же з радістю поміг... Що ж, коли ти мене не любиш!
Н а т а л я (убік). Мені шкода його. Він хоч трохи й прише­лепуватий, а справді добрий. (До його), А якби я тебе любила, що б же ти зробив?
К а р п о (радо). Еге-е-е! Якби ти мене хоч трохи любила. На мізинчик, на півмізинчика... хоч капельку... Батечку мій! Тоді б я усім хлопцям сказав; брешете ви, сякі-такі сини!.. Вони, значиться, сміються з мене, що я тебе люблю, а ти мені у вічі плюєш... Коли ж то таке було, що ти мені плювала у вічі?
Н а т а л я. Може, й діждешся.
К а р п о. А краще б було, коли б ти на мене не плювала та заміж за мене пішла... Як би ми зажили з тобою!
Н а т а л я. Як же б ми зажили?
К а р п о. Господи! як би ми зажили!.. То я тебе люблю, а то б — удесятеро ще більше любив... Та де удесятеро? у двадцятеро, у тридцятеро!.. Зодягав би тебе, зобував би тебе... Сам з ліжка зводив; черевички на ноги назував.
Н а т а л я. Ну, а мати твоя?
К а р п о. Мати моя?.. Сердита дуже. Та й мати тебе вподо­бала. От би, каже, кого за жінку мати! Ся б, може, і доглянула... Сватай, каже. Як поженитесь, я вас одділю... Сами будете жити.
Н а т а л я (подумавши). Оце ж ти мені, Карпе, усе розка­зав; а тепер слухай — я буду розказувати. Добре це все, коли воно так буде, як ти розказуєш; а як не так?
Ка р п о. Так от тобі великим Христом-богом заприсягну, що все буде так!
Н а т а л я. І не божися, Карпе, і не присягайся. Тепер ти так думаєш і твоя мати так каже. А прийдеться до життя,— вона тоді зовсім інше заспіває.
К а р п о. Ні, моя мати не така. Що сердита вона — то правда; а що пообіцяє — так тому й бути. А коли вона справді нас оду­рить... То... і не послухатися ж можна... Доки ж мені її слуха­тися та коритися, пора і своїм розумом жити. Не маленький же, бач, я!
Н а т а л я. Та ти не маленький, та тілько своєї волі не маєш.
К а р п о. Хто, я? Та я!.. Ти тілько скажи мені... Та я проти всього світу піду, на всіх наплюю! Аби ти мене одного любила.
Н а т а л к а. Ну, а як я тебе не люблю? Не можу тебе лю­бити?
К а р п о. То-то й є, що ти мене не любиш. Не що мене крушить та сушить!.. Ти Василя одного знаєш; а, правду кажучи, Василь за тобою не дуже-то побивається. Та ще оце йому лихо припало — то він і зовсім забув про тебе.
Н а т а л я (прикро дивиться на його, мов правди вивіряє. Сама собі). І цей те ж плеще! (До його). Невже тому правда?
К а р п о. Чого ж мені брехати? Я чув... До мене доходила чутка, що, либонь, старий Кнур та його для себе гонобить... для своєї Марусі.
Н а т а л я (злякано). Марусі?
К а р п о. Не знаю, Наталю, може, то люди й брешуть, тілько ходила така чутка... Та он глянь, І вони.

Ген-ген між деревами показується Василь, одітий по-дорожньому, з торбами за плечима; біля його Маруся — смутна.  Вони щось говорять. Це   Василь  здійма  шапку, хреститься і цілується  з   Марусею.  Вона  так  і припала до його.

Н а т а л я (гукає). Василю! Василю!

В а с и л ь   тим  часом,  поцілувавшись з  Марусею,  мерщій  скрився,   мов  зачув гук Наталин; Маруся собі побігла у противну сторону.

Чого ж ти побіг? Куди ти окрився? Вернися та вбий мене! своїми руками задави! Мені легше буде від тебе смерть прийняти, ніж отаку наругу переносити, отаку зраду бачити!.. Василю! І бог тебе не скарає, люди не осудять?! (Плаче).
К а р п о. Не плач, Наталю! Не вбивайся, моя люба... Не псуй краси своєї, не суши вроди дівочої!
Н а т а л я. Василю, голубе мій! Вернися!.. Одно слово... одно невеличке слово скажи. І я забуду... все забуду!..

ВИХІД  IV
Убіга Лимериха,

Л и м е р и х а. Що це за крик такий? Це ти, Наталко, так гукаєш? Чого се ти?
Н а т а л я (плаче). Василю! Василю! Вернися хоч на хвили­ночку!
К а р п о. Та то вона, матусю, Василя вздріла, Отамечко обні­малися з Марусею.
Л и м е р и х а, А що, дочко, а що? Не я тобі казала, не я говорила, як він тебе любить, як кохає? Став би він тебе голу та вбогу кохати!
Н а т а л я. Мамо, мамо! Невже і Василь такий? Невже і він дивиться на те — в кого що є, хто більше має?
Л и м е р и х а. А ти думаєш як? Цілуваннячком та милуваннячком буде ситий? Життя, дочко,— довга нива, та ще й колюча. Треба більше всього Про те дбати, як його у світі прожити, а не цілування справляти! То-все — дурниця! кров молода грає!
Н а т а л я. Що ж мені тепер робити, бідній? Що казати, без­таланній?
Л и м е р и х а. Що робити? Слухай, дочко, того, що мати каже та розум добрий наказує... Зрадив він тебе, занехаяв,— наплюй і ти на його! Ось тебе хто і порадить, і одрадить. (Ука­зує на Карпа).
К а р п о. Наталочко! та я тебе, як голуб голубку голуби­тиму!
Н а т а л я. Боже мій, боже! Все пропало, все... Все на світі тілько одна зрада та брехня гіркая!.. Робіть тепер зо мною, що хочете. (Схиляється до Шкандибенка, плаче).
К а р по. Наталочко! Бідная моя! Не побивайся так. Не варт він слова доброго, а не то що побиватися за ним.
Л и м е р и х а. Дочко моя, голубко моя! Отак би і спершу треба; отак би й давно! А не то, що — сама мучишся — і других мучиш... Бий того сила божа, хто тебе дурив та світ тобі мутив! Веди її, сину, додому. Тепер вона твоя, навіки твоя!

К а р п о помалу ступає,  піддержуючи Наталю; за  ними Лимериха.

ВИХІД  V

Дівчата   з-за кущів вибігають.

Дівчата. Отаке бачили? Ну, тепер Наталка за Шкандибенком буде!
1-а д і в ч и н а (до 3-ї). А що, чия правда? твоя?
3-я дівчина. Ох, ще побачите, чия буде правда, як Наталя дознається, що її дурять.
Д і в ч а т а. Та вже, що б там не було, а на весіллі погуляємо. Погуляємо, погуляємо! А поки що — давайте заспіваймо. (Спі­вають).

Ой і зрада, карі очі, зрада...
Чого в тебе, милий, нещирая правда?

Заслона падає

СПРАВА ЧЕТВЕРТА

Хата Шкандибихи, багато убрана; по стінах вишивані рушники порозвішу­вані, замість лав стільці, червоною краскою викрашені. На середній стіні — двері, на праву руч —груба з лежанкою, у кутку —стіл, над столом бож­ниця, шовковими рушниками огорнена, перед нею на регязькові лампадка, а ген трохи далі — на ниточці голубок кружає.

ВИХІД   І

Ш к а н д и б и х а   сидить на лежанці,  Карпо   стоїть недалеко від порога.

Ш к а н д и б и х а. Казала я тобі, сину, не бери ледащо в двір! Візьми ти отецького роду та міщанського звання; щоб і в себе що мала, була рівна та була вірна. А то — яка вона в тебе жінка? Що вона тобі принесла? Узяв же, як той кілок, голу; нарядив її, як ту паву... Що ж вона—вдячна за те? Діждешся дяки — дожидай!.. Ті бісові злидні такі самохітні та самовільні, що й слова накриво не кажи, так зразу і стрибне вгору! Нащо брав? Хто примушував брати?! А ти — мовчиш; ти дивишся — та потураєш.
К а р п о. Що ж мені робити, мамо?
Ш к а н д и б и х а. Як, що робити? Бери дрючину та й бий до рук! Як ту товаряку, лупи! От вона і буде боятися, буде по­важати... Де страх — там і бог... А то немає на неї страху ніяко­го — вона свою волю все більше та більше забирає... Ти не ка­жеш нічого, мене слухати не хочеш,— який же між вами лад буде? От і тепер: куди вона повіялася? чого вона повіялася?
К а р п о. Вона хвалилася, що до матері піде.
Ш к а н д и б и х а. Чого?.. Чого до тії матері день у день тьопатися? Чоловіка та свекруху судити? Знаю, знаю... Там-то вже наговоряться та насудяться! І сяка і така! і сякий і такий! Чоловік противний, свекруха уїдлива! Чого з ними дома сидіти?
К а р п о. Що ж, коли я її, мамо, так люблю, що у мене рука не здійметься її ударити.
Ш к а н д и б и х а. Бо дурень пришелепуватий!.. Ти любиш, а вона тебе?.. Дурень, дурень! Люби жінку, як душу, а труся, як грушу! Не б'єш, не учиш її,— за що ж вона тебе буде любити? Якби не раз — не два виманіжив добре,— от би вона і знала, що то чоловік у неї, а не макуха яка-небудь... А то: який з тебе чоловік? Що з тебе за чоловік?.. Вона тебе по всьому містечку славе, дурним величає, а ти — мов не чуєш... Сину, сину! ти таки зведеш мене на той світ. Незабаром закриються очі мої, зложу свої руки,— що тоді буде з вами? Що станеться з тим добром, що  надбала для вас? Вона ж його рознесе по всьому світу, роз­тринькає по всіх усюдах! Як мені буде лежатися на тому світі і дивитися, як чужа ледача дитина розносе добро, нажите віка­ми... Оханися! Що ти таки думаєш собі?
К а р п о. Та я вже терплю-терплю, та як і одважуся! то зна­тиме вона мене!
Ш к а н д и б и х а. Знатиме! Почім вона тебе знатиме, коли ти їй у всьому волю даєш, у всьому потураєш? От якби пішов та загнав гострим батогом додому, то вона б не ходила! А то, може, там з другими хи-хи та сміхи заводе, а ти дома сидиш, її дожи­даєш... Може, сама мати і зводні зводе. Крутила ж, не бійсь, та вертіла, як сватався; підставила якогось ланця-пройдисвіта, щоб тебе обдурити та твою голову закрутити!.. Знаю я тих Лимерів; споконвіку вони такі були! А ся ще в надаток і до скляного бога молиться! Чому ж його не спіймати дурня якого, щоб ради дочки заливав її очі? Був один, що збула за його... думала: то-то бага­того зятя знайшла; то-то заживу! Добре ж, що в сього зятя та мати жива,— не попустила чужим добром порядкувати... А якби її не було? То обійшли дурня; окрутили, як знали, а то б — ї добро його посіли!
К а р п о. Еге-е! Так би я їх до добра і підпустив!
Ш к а н д и б и х а. Хто, ти? А навіщо ж її, як ту куклу, рядиш, як ту паву, водиш?
К а р п о. Хіба воно, мамо, гарно буде, коли вона, моя жінка, та як старчиха ходитиме?
Ш к а н д и б и х а. Хіба я велю тобі у дрантя та шмаття її рядити? як ту старчиху водити? Можна ж і простеньке яке спра­вити, та щоб воно не било, як те сонце, у вічі. А то — напиндючив на неї — аж горить усе! налегичив — рублів і в десять не вбереш! Носи та вихорся перед людьми! Іди — щоб усі тебе ба­чили! Може, знайдеш другого, кращого від чоловіка.
К а р п о. Наталка, мамо, не така.
Ш к а н д и б и х а. Вір ти їй! Вона в тебе свята та божа! А наряжається отак — чого? А щодня тьопається з двору — куди? Нема того, щоб дома сидіти та чоловіка глядіти,— ніт, повіялася! Свекрусі, може б, коли і в голову треба заглянути,— дарма! Хай свекруху хоч і нужа з'їсть!
К а р п о. То я її, мамо, піду покличу, щоб піськала вам.
Ш к а н д и б и х а. Нужне мені її ськання,— куди пак! Хай би. вона хоч тебе гляділа, а то... Он плещуть, що той пройдисвіт-утікач незабаром звернеться... Гляди: наплює на твоє багатство та за ним повіється.
К а р п о. Хто, Василь звернеться?
Ш к а н д и б и х а.. Не який же біс, як не він!.. Я вже чула, переказував до Кнурів: незабаром звернуся... Утішайте Наталку, хай не сумує.
К а р п о. То це Василь? То як же се? Хіба вінчану можна одняти?
Ш к а н д и б и х а. Ох, йолопе, йолопе! дурню, дурню! І того не розбереш, і того не розшулічиш, що такому, як Василь,— і ніж не сват!.. Що йому до того, що вінчана? Прийде, змов­ляться та й змандрують обоє.
К а р п о (заметушившись). То я зараз піду... Я її зразу при­веду... Запру її, нікуди не пускатиму!.. Де моя шапка? Я зараз, однією минутою звернуся. (Вибігає).

ВИХІД ІІ

Ш к а н д и б и х а (сама). Слава богу, хоч цим його пройняла, хоч цим підшпигонула! Може, хоч тепер за розум візьметься; а то ж розпустив її, розпонадив — і не кажи, і не говори нічо­го,— так і стрибне вгору, так і заб'є баки!.. «Коли мені чоловік нічого не каже, а ви будете бучу збивати...» Ох, гірка ти мені та ненависна! Ще дівчиною бувши, ти мене в саме серце обра­зила. Не забуду я тії образи!.. Думала: невісткою станеш,— згадаю я тобі давнє,— одригнеться воно тобі печінками! А ти й тут, як та лисиця, хвостом крутиш; як вода, поміж пальцями пробігаєш! Його, видно, кошачим мозком обпоїла, блекотою обгодувала та думаєш і надо мною верх узяти? Не діждеш, зла личино! Не дамся я тобі до рук! Погуляю ше я над твоєю голо­вою та над твоєю пихою!.. Мені аби його проти тебе зняти, до себе привернути, а тоді я скручу тебе! Отут, у жмені в мене, будеш сидіти, у ногах, як гадюка, звиватись... Схочу — попущу жити; схочу — розтопчу!.. Підожди ще трохи; підожди — неза­баром діждешся.

ВИХІД  ІІІ

Увіходе Наталя.

Н а т а л я. Куди се Карпо так побіг? Гукала-гукала, а він — мов оглух.
Ш к а н д и б и х а. Туди, куди й ти віялася.
Н а т а л я. Я ходила до матері.
Ш к а н д и б и х а. Чого до тії матері день у день ходити?
Н а т а л я.  Я ж не знала, що до матері не можна.
Ш к а н д и б и х а.  І до неї без спросу не ходять!
Н а т а л я.   Кого ж мені питати?
Ш к а н д и б и х а., Кого питати? Хіба в тебе чоловіка немає? Хіба в його матері немає, а в тебе свекрухи? Ні — потьопалася, повіялася!
Н а т а л я. Я ж не знала. Я ж думала, що до матері можна.
Ш к а н д и б и х а. Ти все не знаєш! Ти все думаєш: не знаєш! А нема того, щоб спитати?
Н а т а л я. Та я ж до рідної матері пішла. Не до кого ж я ходила?
Ш к а н д и б и х а. Хоч і до рідної, а без спросу не ходи! Чого ти до неї пішла? Давно була? Ще не наговорилася та не насудилася з матір'ю про свекруху та дурного чоловіка, що жаліє жінку... А-а — дурний, дурний! Якби взяв арапій та одтюжив-одідрав, як ту шкодливу кішку, щоб не, ходила щодня, не тьопалася без спросу не знать куди та не знать чого!
Н а т а л я. Ну скажіть мені, мамо: чого ви від мене хоче­те? Чого вам треба? Я ж, здається, і годжу вам, і послухаюся в усьому.
Ш к а н д и б и х а. Як ти годиш? Як ти послухаєшся? Ти хоч би своєму чоловікові годила, його доглядала, щоб не ходив як навісний, з задуреною головою!
Н а т а л я. Хто ж сьому виною? Ви ж усьому виною... Зав­жди ви нас цькуєте та каламутите; завжди йому наказуєте бити мене та нівечити.
Ш к а н д и б и х а. Ще тебе не бити? Ще не бити? Та тебе вбити — мало! На огні пекти — мало!
Н а т а л я. За що?
Ш к а н д и б и х а. Щоб не дурила світом! Не зводила з ума!
Н а т а л я.  Кого я дурю? Кого я з ума зводжу?
Ш к а н д и б и х а. Кого? Не знаєш кого? Чоловіка свого дурного!.. Адже ж вішалася там на одного волоцюгу — не пові­силася; та знайшла дурня, що прийняв покуту на себе.
Н а т а л я (з жалем). І се ви кажете? І в вас язик повертає­ться се казати? (Гордо). Спитайте ж Карпа! Спитайте його: хто вішався? Я вішалася, чи ваш Карпо мою матір напував та під­бивав, щоб віддала за його? Спитайте увесь мир, все містеч­ко,— хай нас люди розсудять.
Ш к а н д и б и х а.  Чого се ти так розпащикувалася та розбазікалася? Чи, бач, яке сказала? Чи бач, як уразила?
Н а т а л я,  Яка ж добра свекруха таке скаже про свою не­вістку?.. Покуту прийняв на себе?.. Та  ви б   же   мене живцем з'їли, не соливши ковтнули, якби то була правда!
Ш к а н д и б и х а. Мовчи, сучко! мовчи! Ти тілько себе зна­єш, за себе умієш стояти; а до других тобі байдуже.
Н а т а л я.  До кого ж, других?
Ш к а н д и б и х а. А до чоловіка! До Карпа! Що ти з ним робиш? Поти не знався з тобою — як огірочок той був; а тепер як тінь та став — не знать на що перевівся! .
Н а т а л я. То спитайте його: чи я йому що роблю?
Ш к а н д и б и х а. Буде й того... Обпоїла чимсь, з глузду збила, та ще мало?
Н а т а л я.  Побий того, мамо, сила божа, хто й здума таке робити!
Ш к а н д и б и х а. І поб'є! Ти думаєш: помилує? Поб'є! Я та­ки вимолю; сльозами-крів'ю виплачу, а се — не пройде так... Душа християнська не полова, щоб нею віяти, як схочеш!
Н а т а л я (махнувши рукою). Мовчатиму вже!
Ш к а н д и б и х а. І заціпить тобі, коли не мовчатимеш!.. Нехая! Недбаля! Все б тілько нехаяти та гайнувати!.. Рада, що на чуже добро прийшла; що все, чого душа забажає, є!.. У ма­тері була! У неї була!.. Злидні! погань! нечисть!.. Не допаскуде чого дома, та ще украде та до матері однесе!
Н а т а л я. Хай над тим ворони попокракають!
Ш к а н д и б и х а. Мо-о-вчи-и! а то я тебе задавлю! (Хижо дивиться на неї і виходе, грюкнувши дверима).

ВИХІД  IV

Н а т а л я. Отаке-то моє життя, моє щастя, моя доля гіркая! І от уже до року добирається, як мене отак мучать, живцем їдять!.. Краще б було під водою лежати, на трямку бовтатися, ніж отаке чути! Недбаля, нехая, сучка, волоцюга, злодюга... Гос­поди! Як у неї язик повертається? (Задумується). Що ж, коли в неї немає добра у серці, коли воно в неї висохло, як кізяк, холодне, як крижина, а розум задурений злом та гордощами. Чому ж їй не плести всякої всячини? (Задумується). Куди ж я дивилася? На що я гляділа, даючи своє слово? Краще б було дати себе злидням сточити, у дівках посивіти, ніж продати свою-молоду вроду за се багатство!.: А все ти, мамо; всьому ти ви­ною. (Задумується). Господи! прости мене, що я подумала таке за матір. Хіба й вона тепер не боліє? Хіба й вона зо мною не плаче, що так, нещасна, помилилася. Ні, мамо! я не рушу твоєї святої любові. Ти мене любиш, як І любила; ти тілько помилилася, ненечко! (Задумується). Що ж мені робити на світі? Та я молода... жити б та... любити... Ох, Василю, Василю, на тебе плачуся, на тебе нарікаю! Ти один усьому виною! (Плаче).

ВИХІД V

Убіга Маруся.

М а р у с я. Здрастуй, Наталю! Здорова, моя давня подруго! Ти хоч на мене, може, і досі сердишся, а я все-таки прийшла до тебе.
Н а т а л я. Спасибі, Марусю. Ні, я на тебе не серджуся.
М а р у с я. Ти сама. Дома немає нікого?
Н а т а л я. Немає.
М а р у с я. Ти плакала?.. Твоя мати оце приходила до нас, хвалилася і своїм горем, і твоїм лихом.— Гірке, каже, життя моїй нещасній Наталі! Думала, каже, що за багатим чоловіком добре їй буде, а вийшла — і ворогові б своєму не пожадала!.. Розказує оце нашим, та плаче-плаче, та просе коли-небудь зібратися провідати тебе. Батько, згадуючи, як ти колись їх обра­зила, мали були сперечатись, та твоя мати і моя таки умовили його. То коли було,— пора уже й забути! А я така рада, така рада! Думаю: от тепер-то яз Наталею і насиджуся, і наговорю­ся... Оце вони збираються до тебе. Поти там раяться та ра­дяться, я мерщій уперед побігла. Побіжу, думаю, уперед, про­відаю мою давню та щиру подругу.
Н а т а л я. Спасибі тобі, сестрице. Одно тільки не добре, що ти раніше про се не згадала.
М а р у с я. Хіба, ти думаєш, я не гадала? Та моя душа давно вже рвалася до тебе! Що ж, коли батько не веліли.
Н а т а л я (зітхнувши). Ох, моя добра подруго! Тебе побачи­ла — і мені зразу полегшало.
М а р у с я. А то гірко тобі було?
Н а т а л я. Ще й як!.. Оце недавнечко свекруха так визо­лила та вибілила.
М а р у с я. Нещасна ти, Наталю. Я давно вже чула, що ти нещасна. Та так мені тебе жалко, так шкода.
Н а т а л я. І вже, Марусю! Батька, кажуть, в наймах не вжалієш, то так і мене тепер.
М а р у с я. А я тобі похвалюся своєю радістю. Така я рада, така рада! Оце раніше і побігла, щоб тобі похвалитися. Певне і ти зрадієш моєму щастю.
Н а т а л я. Коли свого не знаю, то й чужому буду рада.
М а р у с я. Чи знаєш: Василь швидко вернеться!
Н а т а л я (злякано). Як? Василь?
М а р у с я. Чого ж ти злякалася?
Н а т а л я (покійніше). Ні, нічого... Кажи, кажи далі.
М а р у с я. Знаєш, Наталю... Тілько ти не сердься на мене,— їй-богу, я не винувата Нічого... Я... давно люблю Василя.
Н а т а л я. І ти... любиш?
М а р у с я. Так люблю його, так люблю! он як люблю! І батько мій його люблять, І мати... Батько давно вже намітили нас попарувати; ще тоді, як і ти його любила. І йому казали, так він каже, що тебе одну кохає. А за тобою тоді саме Шкандибенко присватувався. Ну, батько й думають... Ач, які хитрі! Те­пер тілько усе розказали, а то робили так, що ніхто й не знав нічого... Яка, думають, пара Наталя Василеві? Хай Наталя за Шкандибенка іде. Чого їй? Він багатий, вона за ним щаслива буде; а Маруся Василеві достанеться... Ото так надумали, та й настроїли, щоб Василя з дому вирядити. А тут Шкандибенко з своїми пікінерами підтисся,— якраз на руку ковінька!.. Чого ж ти, Наталю, на лиці мінишся?
Н а т а л я. Так то все брехня була?
М а р у с я. Я не знаю. Кажуть, либонь, то таку тілько ману пустили, що Василя у пікінери беруть, щоб, бач, його з дому звести... Я як виряджала його, то плакала-плакала, думала — вже навіки розстаємося; а він мене, як брат, утішав та цілував і прохав тобі кланятися. Я б і поклонилася, та що ж, коли не можна було до тебе доступитися; коли батько не веліли... А те­пер, Наталю, Василь подає звістку, що незабаром до нас при­буде. І всім, усім кланяється і тобі шле низесенький поклон. А батько кажуть: тілько Василь прийде, то зразу нас і повін­чають.
Н а т а л я (гірко). Чом же я не оглухла! Чому мені не заложило!
М а р у с я. То ти хіба, Наталочко, не рада сьому? Не рада, що я буду за Василем? А я думала, що й ти будеш рада.
Н а т а л я (ламаючи руки). Боже ж мій, боже! Отак обійти, отак скрутити! О, я нещасна! безталанна я! (Плаче).
М а р у с я. Наталочко! Наталю! Ти плачеш? Я ж, їй-богу, не винувата; ні в чому не винувата... Коли б же я знала, На­талю, що так тебе ся вістка образе, я б ніколи тобі не похва­лилася... Наталю! голубочко! перестань. Ось мати твоя їде... і моя мати... і батько.
Н а т а л я. Ох, важко мені! Ніж би краще в моє серце вго­родили!

ВИХІД VI

Увіходять Л и м е р и х а,  Кнур   і   Кнуриха.

Л и м е р и х а. Ось ї я, дочко, не забарилася,— ти до мене, я — до тебе. Та ще й не сама йду, і гостей до тебе веду. То-то будеш рада таким дорогим гостям!
К н у р. Здорова, Наталко. Чи ще ти ще?
К н у р и х а. Здорова, Наталю, моя дорога дитино! Як я тебе давно бачила. Чого ж се ти така смутна та неспокійна? Плачеш усе?
Л и м е р и х а. Не що ж їй тепер і зосталося, як не плакати.
К н у р. Та годі вам. От зібралися провідати Наталку, роз­веселити її, а вони до плачу доводять. Годі, кажу. Що се ти сама дома? А де ж чоловік, свекруха?
Н а т а л я (божевільна). Чоловік здурів, свекруху сказило, та безвісти й забігли обоє.
К н у р. Ото й краще! Куди ж вони забігли?
Н а т а л я. Полякались.
К н у р. Чого?
Н а т а л я. Своєї тіні!
Л и м е р и х а. Та годі тобі, моя дитино.
Н а т а л я. Бачите, бувають на світі усякі люди: одні боять­ся сами себе та біжать безвісти, а другі не соромляться і тих, кому вони зло заподіяли, та ще до їх і в гості йдуть.
М а р у с я. Наталю!
Л и м е р и х а. Що се ти плешеш, дочко? Оханися! Хіба ти не рада гостям?
Н а т а л я. Як не рада? Я — рада.
Кну р. Хе-хе-е... Та вона трохи теє...
К н у р и х а (до Марусі). Ти давно тут, дочко?
М а р у с я. Я ото зараз пішла.
К н у р и х а. Он у тебе кісник розв'язався.
М ар ус я. Де? (Прибирає косу).
Л и м е р и х а. Боже мій, боже! Чи думала я таке, чи га­дала?
К н у р. Та - годі тобі побиватися, кумо. Видно, чогось посва­рились сьогодні.
Л и м е р и х а. Поли своєї б урізала та тікала!.. І коли до їх не зайди, коли не заверни — то все отак; все, як у тому горшку, кипить.
Н а т а л я (божевільна глянувши на всіх). Що се я своїх гос­тей не вітаю нічим? Сідайте, мої дорогі гості. Я зараз. (Виходе)-

ВИХІД VII

Л и м е р и х а. От уже ж, моя дитино, і привітала! Тілько на поріг —зараз і привітала.
К ну р. Ось годі тобі, стара. Чого у сім'ї не перевернеться? Чого не трапиться коли? Не потурай тому,— перемелеться — мука буде. Наталя гаряча у тебе та вразлива. Може, Карпо сказав що, або свекруха налаяла... Поюртується та й перестане.
Л и м е р и х а. Перестане!.. Ох, не перестане вона ніколи сліз лити та себе сушити; знаю я її. Тілько ж то були сльози та жалощі, а се вже з нею щось інше сталося... Ох, лиха моя та безталанна доле! (Плаче).
К н у р и х а. Ось годі, годі; перестань. Не вбивай себе та й її не вражай.
М а р у с я. Не плачте, тітко, а то Наталя, як побаче, що ви плачете, то й собі почне плакати.

Н а т а л я   увіходе з пляшкою горілки і закусками.

ВИХІД. VIII

Н а т а л я. Ви вже, матусю, і плачете? От тобі й на! А я зби­ралася погуляти з вами. Ось і горілочку несу. (Усміхається).
Л и м е р и х а (крізь сльози). Погуляти... А бодай тебе, доч­ко! Ти разом плачеш і смієшся.
К н у р. От бач, кумо! Я й казав, не вбивайся. Ось Наталя і могоричу принесла.
Н а т а л я (приговорює). Могоричу, могоричу! я ж тебе дуже хочу! (Налива і підносе матері). Прошу вас, матусю, викушайте!
Л и м е р и х а (бере чарку). Дай же, боже, Наталко, щоб ти щаслива була, весело жила та не журилася. (П'є).
Н а т а л я. Не журилася!.. Чого мені журитися?.. Буде мати сваритися та заміж віддасть. (Заводе пісню).
ОЙ журбо-журбо, упряма! Чого ти до мене пристала?
Тьфу! Що се я? Ще й не пила, а вже заспівала. (До Кнура). Я за вас і забула, батьку хрещений, пораднику вірний! (Наливає).
К н у р (узявши чарку). Пошли ж, боже, щоб усе було гоже; а негоже.— одверни, боже! (П'є).
Н а т а л я. Казав, що буде. (Налива і підносе Кнурисі).
К н у р и х а (одводить чарку рукою). Ні, моя рідна! ти ж знаєш — я не вживаю.
Н а т а л я. Від мене не вип'єте? Від мене?.. Хіба ж ви не вмісті були, не один могорич пили, не один замір мали?
К н у р. Та вона в мене, Наталко, така, що не то що не п'є, а й не їсть. Залиши її, дочко!
Н а т а л я. Як за мене, то й пили, а від мене, то й не хочете!
К н у р и х а. Не можу ж я, моя дитино; не п'ю я, моя рідна!
Л и м е р и х а. Хіба ти забула, Наталю, що Оришка ніколи не п'є. Не силуй!
Н а т а л я. Забула, забула, як на огонь дула, поти не впек­лася... Хоч пригубте ж!
К н у р. Та ну вже, стара.
К н у р и х а (бере чарку). А-а, господи! яка ти, Наталко неймовірна! Пошли ж тобі, боже, всякого щастя та здоров'я! (Надпива трошки і віддає чарку).
Н а т а л я. Оце тілько?
К н у р и х а. Не п'ю ж я; не можу... Ти ж казала пригубити, я й пригубила.
Л и м е р и х а. Не силуй, Наталко!
Н а т а л я. Бач, як Наталку силували, а Наталці так і ні! (Бере чарку),
Л и м е р и х а. Коли ж ми тебе, моя дитино, силували?
Н а т а л я. Мати забула, як на огонь дула! (До Марусі). Ось ми з ким вип'ємо!
М а р у с я (жартовливо). О, я вип'ю! Мені тілько й тії пляш­ки мало.
Н а т а л я (приговорює)'
Зліз кіт на сало
Та кричить:  мало!
А собака  знизу:
— Нагору  не  злізу!
— Сало увірвалось,
Собаці досталось!
Отак і мені; колись було сало, та цюця з'їла. (Дає чарку). Ви­пий, Марусю!
К н у р и х а (грізно дивиться на дочку). Марусю! -(Хита головою),
М а р у с я. Та що се ти, справді, пристала?
К н у р. Других, бач, частує, а сама — й ні. Випий лиш спер­шу сама.
Н а т а л я. Я вип'ю... Я та не вип'ю? (Зразу випиває). Ух, гір­ка! як і моє лихо.
К н у р. От тобі й гірка! Нам солодка, а їй — гірка.
Н а т а л я. Чуже лихо за сахар... А проте —.будемо пити, бу­демо пити, поти будем жити! Дядьку Остапе, ануте ще. (Пали­ва і підносе).
К н у р. Та нас і не проси; ми ось з нею. (Указує на Лимериху; випива).
Н а т а л я. Нуте, мамо. (Палива матері),
Л и м е р и х а. Дай, боже, пити та сліз не лити! (П'є).
Н а т а л я. А Маруся оце так і не випила нічого? Як же се можна!.. Не хоч горілочки, я тобі наливочки... Хіба я не хазяйка в себе? Хіба не господиня в своєму дворі?.. О, чорт би вбив їх батька-матір! Я зараз, Марусю. (Швидко виходе).

ВИХІД  IX

К н у р. От бач,  кумо, казала: Наталка  журиться: а вона, бач, як розходилася... Давай же, кумо, ще по одній пройдемося.
К н у р и х а. Тобі тілько постав, то ти — й вже!
К н у р, А тобі —зась! Не п'єш сама,— їж,  що поставлено!
К н у р и х а. Зась!
Л и м е р и х а. Вип'ємо! вип'ємо! (Заводе).
Ой випиймо, родино.
Щоб нам жито родило...

К н у р підносе чарку.

І житечко і овес..,
Ізібрався рід увесь.

Випива.

ВИХІД  X

Н а т а л я   вбігає з пляшкою горілки.

Н а т а л я. Постійте! постійте! Ось я Марусю почастую та ра­зом заспіваємо. (Палива і підносе Марусі).

Л и м е р и х а (співає).
К н у р (кінча).
-Ой випиймо, родино,
Щоб нам жито родило...
І житечко, І овес...
Ізібрався рід увесь.
М а р у с я, Будь же здорова, Наталю. (Надпива трохи і від­дає чарку).
Н а т а л я (беручи чарку). Випиймо! Випиймо! (Долива і, випивши, станове чарку і пляшку на стіл). А тепер заспіваймо.
(Заводе).
Ой випиймо, роде.
Та.горілочки добре...
Ні, се погана! Такої тілько п'яниці в шинку співають, а не Шкандибихи поважні гості. Стривайте, я іншу згадаю. (Заводе).  
Ой в неділю зрана
Сине море грало...
Та віддала мати дочку
В чужу стороночку.

Л и м е р и х а почина плакати. На сей саме час Шкандибенко   одхиля двері і,  глянувши по хаті, мерщій зачиняє їх, щоб ніхто   його не помітив.

К н у р (перебиваючи Наталю).
Ой випиймо,  родино Щоб нам жито родило ... (Забачивши, що Лимериха плаче). А ти, кумо, й плачеш? Гай-гай! Ану лишень сії червоненької, червоненької. (Палива). Бач,— як кров! (П'є). Та й добра ж яка, вража!
Н а т а л я. О, моя кров добра! Недаром усі за неї так торгу­валися.
К н у р (наливає). Ось ну лишень, кумо. (Дає Лимерисі).
Л и м е р и х а (п'є). Добра... солодка... Ні, я вам похвалюся... Ще коли сей мій зять та не був зятем, та частував мене медом.., От мед, так мед! Такого я зроду не пила і вже, мабуть, і не до­ведеться ніколи.
Н а т а л я (співав).
Ой пила, пила та Лимериха на меду
Та  пропила свою дочку молоду...
(Набік). А батько хрещений помагав.
Л и м е р и х а (дослухається). То се ти про мене, моя дитино, пісню зложила?.. Правда, їй-богу, правда: пропила я свою дочку молоду. (Плаче).

З-за  дверей доносяться голоси.

К а р п і в. Мамо, мамо! Мамо!
Ш к а н д и б и х и. Чого там тобі так припало? дивись!,
К а р п і в. Підождіть, я щось скажу.
Ш к а н д и б и х и. Що там таке? Кажи вже швидше.
К а р п і в. Там гості... У Наталі гості... Не йдіть.
Ш к ан д и б и х и. О-о, чорт їх не видав! Чого ж ти, дурню, тут тиняєшся? Вони п'ють, гуляють, а тебе на сторожу випхну­ли... Чому в хату не йдеш? Чого тут блукаєш? (Швидко увіходе).

ВИХІД   XI

Н а т а л я. Прилетіла шульпіка — стережіться, курчата!.. Відьма в хату, а чорт на сторожу!
Л и м е р и х а (схоплюється, до Шкандибихи). Свашечко! сва-шечко-голубочко! А ми тебе ждемо не дождемося... Де се наша свашечка ділась? куди залетіла?
Ш к а н д и б и х а (сердито). Видно, що ждете.
К н у р. Доброго здоров'я, Миколаївна... А ми тут без вас теє... Спасибі Наталці, так ми... й — теє...
Ш к а н д и б и х а. Про Наталку усе станеться! Вона на чуже здавна звикла.

Н а т а л к а поривається  одказувати.

К н у р и х а. Цить, Наталко! Замовчи...
Н а т а л я. На все, мамо, звикла. У вас до всього привикнеш. От тілько не зумію людьми торгувати... Навчіть мене, мамо!
Ш к а н д и б и х а (дивуючись). Якими людьми? (Угледівши наливку). А, то ти й наливку точила? От тобі й раз! От хазяйка, от господиня! Давно налили, а вона й сточила... Отак, як бачите! Отак у нас усе!
Л и м е р и х а. Та вгамуйтеся, свашечко; не сердьтеся, моя го­лубочко! Дурна-нерозумна дитина зраділа, що прийшли до неї рідні, та й уточила.
Ш к а н д и б и х а. Яке коріння — таке й насіння! Яка мати — така й дочка!
К н у р и х а (до чоловіка). Остапе! Ходімо додому.
К н у р. Підожди.
Л и м е р и х а. Так, свашечко, так, голубочко! Яке коріння — таке й насіння... Хіба ми знаємо у тій наливці толк, коли вона наливається, коли сточується? Нам — аби випити.
Ш к а н д и б и х а. Отак і добре! Отакому і дочку учи. Коли недбаля, то хай учиться ще пити.
Н а т а л я. Що — пити? Ми не забаримося і людьми торгува­ти... Всьому свекруха научить.
Ш к а н д и б и х а. Ти збожеволіла чи залила очі? Що це ти плещеш?
Н а т а л я. Оладочки з правдочки!
Ш к а н д и б и х а. Дивіться, коли не збожеволіла! От очеви­дячки збожеволіла! Цу-цу, дурочка; цу-цу, навіжена! Гар-гар!
Н а т а л я. Та не вкусиш!
Л и м е р и х а (смика Наталю за рукав). Наталко!
Ш к а н д и б и х а. Сучко! Чого се ти сучишся? Що се за знак? Хто тебе так розпустив та розпонадив? Бісова мати?.. Чоловіка, кажеш, випхнула з хати, а сама напилася, що й лик не в'яжеш!.. З своїм чортовим родом зібралася та й зіпаєш?.. Вон, п'яниці, з моєї хати! Хто вас просив? Хто вас сюди навів?
К н у р. Отуди.к лихій годині! Отак тепер багачі гостей ша­нують! (Устає).
Н а т а л я. Не по коневі — то по оглоблях!
Ш к а н д и б и х а. А що ж, це ви в шинок прийшли, що роз­пустили свої губи та співи? Моя хата зроду-віку такого не ба­чила!
К н у р (узявши шапку). Та вона зроду-віку у себе і доброї людини не бачила. Ходімо, жінко, ходімо, дочко... Прощай, На­талко.
К н у р и х а і Маруся. Прощай, Наталю.
К н у р. Не подумай, що ми на тебе гніваємося.

Виходять Кнур, Кнуриха і Маруся.

ВИХІД   XII

Ш к а н д и б и х а. Туди вам і дорога, п'яниці непросипні! Плювати я хотіла на ваш гнів.
Л и м е р и х а. Так отаке, дочко, твоє життя замужем? Отака твоя доля?
Н а т а л я. Еге, мамо, порадійте... Моя доля щасна: чоловік без толку, а свекруха —з вовчим зубом! (Усміхається).
Ш к а н.д и б и х а. А ти, стара відьмо, чого зосталася? Дочку змалку розпонадила та й тепер ще на все лихе навчаєш!
Л и м е р и х а. Так, свашечко, так... Поти не оддавала — то була люба і мила, а як віддала — то й розпонадила, і на лихе навчаю!
Ш к а н д и б и х а. Який тебе біс прохав віддавати? Носила­ся б з нею, як з писанкою... Може б, знайшовся який москаль, щоб на шию повісити,
Л и м е р и х а. Гріх тобі, свахо, та сором таке плескати! Не набивалася я на вас з своєю дочкою і не вішалася... А коли правду хоч знати,— то твій Карпо сам за нею трохи не повісив­ся... І коли б я знала таку лиху та нещасну годину,— що б там не було, а не віддала своєї дочки.
Н а т а л я. Не журіться, мамо, не вбивайтеся... Коли ваша дочка не знала, як вішатися на шию другим, то свекруха всьому научить!
Щ к а н д й б и х а. То се я навчу? Чому ж я тебе навчу, сучко? Чому?
Н а т а л я. Вішатися на шию другим.
Ш к а н д и б и х а, Кому?!
Н а т а л я. Та хоч і москалям! (Усміхається).
Ш к а н д и б и х а. Так я москалям вішаюся? я?.. Я тебе за­давлю, триклята! Брехухо!., сучко! (Кидається на неї). -
Н а т а л я (наставляючи руку, грізно дивиться). Побійтесь, мамо, лихої години!.. Не лізьте! Буде вам і того, що ви вже на­робили. Ви ж мене з своїм дурноверхим Карпом зовсім обійшли, он як окрутили!.. Ви думаєте, я нічого не знаю? Все знаю, все!.. Як ви і Василя в пікінери писали, як ви його і з містечка вижи­вали... Нащо ви те робили? Щоб наглузуватися надо мною, на­глумитися над моєю головою?.. Глузуйте ж! глуміться!.. Тепер ось він незабаром вернеться..; Біжіть, кричіть, що ваша невістка його любить, як і любила; що радніша у полюбовниці до його йти, ніж у сій живій труні мучитися-скніти!
Л и м е р и х а. Дочко, голубко! Прошу тебе: змовчи.
Ш к а н д и б и х а (кидається на Наталю; та пхає її, Шкан­дибиха пада). Карпе! Карпе!.. Ох, лихо! ох-ох!.. Так отака в тебе жінка? Отаку ти вибрав мені невістку?.. Карпе, розтриклятий сину!

ВИХІД XIII

К а р п о (убігаючи). Я осьде, мамо... Чого вам?
Ш к а н д и б и х а. Била ж мене твоя жінка, била-нівечила; руки викручувала, ноги вивірчувала!.. Ох-ох! умираю... Чому ж ти не кинешся на неї, скурвий сину! Чому не задавиш її... не роз­трощиш кісток?.. Проклятий!
К а р п о (тупцюється, ламає руки). Мамо!., мамо!..
Н а т а л я (регоче). Ха-ха-ха! Мамо, мамо! Дивіться-бо, ди­віться... Ха-ха-ха!
Ш к а н д и б и х а. Бий! Бий її, сучку, а то я умру!
К а р п о. Як же мені її бити?.. Мені страшно її бити.
Ш к а н д и б и х а. Ти любиш її?.. Кого ти любиш? Чорта! біса! ірода! Обпоїла дурня кошачим мозком та й регоче.
Н а т а л я. Ха-ха-ха!.. Відьма сповідається у гріхах перед іро­дом... Ха-ха-ха!
Ш к а н д и б и х а. Як вона тебе любить? Як вона тебе шанує? Ти знаєш, як жінка повинна свого чоловіка любити,— ноги йому помити і ту юшечку випити!
Н а т а л я. Відьма закохалася й ірода і плеще йому, як то ко­хає... Ха-ха-ха!
Ш к а н д и б и х а. Чого вона сміється? Чого вона регоче? Заткни їй бісову вершуі У мене кров стигне і серце холоне від її реготу... Заткни, а то я тебе задавлю, задушу! (Скрегоче зу­бами).
Н а т а л я. Ага, ага! Страшно стало відьмі гіркого реготу бо­жевільної душі!.. Хто ж її збожеволив?
Л и м е р и х а. Наталко,-голубко! Прошу тебе, молю тебе: уйми ти своє серце.
Н а т а л я. Гетьте! не лізьте!.. Вона з мене кров ссала, мої жили мотала, розум задурила-звихнула!.. Дайте ж мені хоч упосліднє наглузуватися, востаннє нареготатися над її затіями!
Ш к а н д и б и х а. Ох-ох!.. умираю.
Л и м е р и х а. Я тебе покину, моя дитино! Я тебе проклену, коли не змовчиш, зречуся тебе навіки!
Н а т а л я. Нічого мене, мамо, зрікатися, коли я й так не ваша; нічого й проклинати, коли я давно вже проклята... Немає у мене кісточки, нема тії жилочки, щоб не прокляла їх свекру­ха!.. Ідіть собі, мамо, і я за вами. (Ідуть обидві).
Ш к а н д и б и х а (репетує). Не-е пу-у-скай! Не пу-у-у-скай її!.. Дай мені сюди її, у руки мої подай... Я їй пальці загороджу у горло... Не пу-ускай!
К а р п о (метається). Мамо!.. Наталю! Куди ти, моє сер­денько?
Н а т а л я. (гостро). Краще мені повіситися, ніж з отакими, як ви, чортами жити! (Прикро глянувши на його, виходе; за нею Лимериха).

ВИХІД XIV

Ш к а н д и б и х а (схопившись). Нащо ти пустив її? Нащо пустив? Пу-устив нащо? (Кидається на його).
К а р п о (плаче). Ма.мо... Хіба й пускав; вона сама пішла... Я боюся її... Ви бачите, яка вона страшна — рішуча.
Ш к а н д и б и х а. Геть! Вон з моєї хати! Ти не син мій, я не твоя мати! Шкандибиха ніколи не зроде такої дитини! (Плаче, схилившись на стіл). Муже мій, затуло моя! Нащо ж ти покинув мене безталанною удовою, гіркою сиротою!.. Чужа дитина на­сміялася над матір'ю, а своя й не заступилася... Устань же, твоя тінь святая, побий його, скарай його, клятого, щоб не сміявся з своєї нещасної матері!
К а р п о (плаче). О боже! боже!
Ш к а н д и б и х а. Чого ти ревеш, бугаю? Біжи за нею скорі­ше!.. Біжи та заверни назад, а то, навісна, повіситься!
Карп о (злякано). Хто? Наталя? Наталя повіситься? (Бігає по хаті, не знаючи, що робити).
Ш к а н д и б и х а. Чого ж ти топцюєшся, дурню? Біжи мер­щій! Та он ніж на столі... Бери ніж та біжи мерщій; переріжеш вірьовку, поти не залилася... Біжи! біжи!

К а р п о хапає ножа, шапку і мерщій вибігає.

Заслона пада

СПРАВА П'ЯТА

Обставини першої справи. Наталя  ходе па леваді бліда, засмучена.

ВИХІД   І

Н а т а л я. Казали мати, як провела їх: іди додому. Чого я туди піду? Знову на сварку та лайку?.. І так вона вже мені в пе­чінках сіла; і так до живого дойняла... не піду! (Задумується), Куди ж я тепер піду? До матері? Ох!., хата матерня така ж остогидла та обридла, як і моє життя... Там уперше заклюнулося моє лихо; там воно за мене учепилося; звідти я його понесла у світ!.. (Задумується). Як би я бажала під сими деревами околіти... Моя б душа невеличкого пташечкою літала б тут, по сих місцях, по сих деревах... сі місця мені такі любі, такі милі!.. Тут уперше я стрілася з ним, з його сумом гірким... Сі місця пестили наше кохання; дерева своїми вітами крили нас від люд­ських очей... Святі місця! святі дерева! Я прийшла до вас уостаннє побачитися, попрощатися... Мені здається... щось мені про­рокує, що я вже не довго буду жити... Та й нащо?.. Що я тут таке на сьому світі? Приблуда, що не знає, де себе діти; сліпець — котрому довіку не бачити просвітку!.. (Задумується). Он Мару­ся каже: він незабаром звернеться, і радіє, що буде за ним... Чого ж моє серце обкипіло крів'ю, як я почула те?.. Що я тепер йому? Чужа, вінчана дружина! Що він мені?.. Нова мука до тих, що і без того, наче хмари, облягли мене!.. Краще умер­ти... (Задумується). Коли б мені знайти його слід у травиці зе­леній; я б до його припала, як горличка до кубелечка, і не одійшла б, поти над ним не спустила свою мучену душу... Господи! і чого я безталанна така? Єсть же люди щасливі, чого ж я не­щасна? Чого така неправда до мене?.. При таких достатках, у такому добрі... другі б усього зреклися, усе забули... а я? Я —не можу... Василю! мученько моя і доленько моя! я тебе довіку не зречуся! (Задумується). А вони, вони? Добрі та любі... і свої, і чужі... отаке зробити! У мене розум знову мутиться мене зло обіймає нелюдське... Чому не дано чоловікові волі мучити дру­гих їх же неправдою? От якби дано було!.. Я б перша збудила у ваших душах ту лиху неправду, що ви заподіяли мені... Щоб та неправда чорним вороном носилася над вашими головами; хижим крюком вилася над вашими душами і щипала... по отакісінькому шматочку дзьобала ваше зле серце!.. Ха-ха-ха!.. Ото­ді б то я засміялася!.. Ха-ха-ха! (Регоче, божевільна озираючись), Що се я? Де се в мене взялося? Крила?.. Крила... (Тріпає рука­ми). Я — пташка. Полечу-понесусь! Гай-гай! гай-гай! (Підніми руки і біжить, розмахуючи ними, буцім летить).

ВИХІД   II

Увіходе   Василь чорний, закурений, як чоловік з великої дороги, з клунками за плечима.

В а с и л ь (не примічаючи Наталі). Ось і левада та, де зби­рається молодіж, і лісок, що криє її від літньої спеки. Все те по-давньому,— як було — так і зосталося... Тут і ми з нею зіходилися. Коли то було? боже мій! наче сон той, давній-забутній, манячить передо мною... Як то вона тепер поживає? Що-то скаже, як доведеться стрінутися з нею? Погладить, певне.— Добрий,— скаже,— на цілий рік піти, скритися з очей, і не сказати: куди, чого?.. Нічого, нічого, моє серце! Довге розставання, зате буде радісне та щасливе стрічання... Ось у сьому клункові,— дарма, що він латаний та драний (б'є по клункові рукою), є ті кругляки, що скрасять і наше життя, хоч ми будемо і без їх щасливі; та другі, бач, не вірять без їх в щастя... Ох, швидше б тілько,-скоріше...

ВИХІД ІІІ

Н а т а л я (підбігаючи до Василя). Гай-гай! гай-гай!
В а с и л ь (злякано). Наталя!.. В жіночому уборі й голова покрита? (Випускає клунок з рук, котрий з грюком падає)
Н а т а л я. Чоловіче добрий! Чого ти злякався? Мене? Чо­го ж ти пташки злякався? Я — пташка, що кинула рідна мати між чужих, хижих пташок... і немає мені спокою від їх... Ганя­ються вони за мною всюди, стережуть моєї бідної головоньки... Ох! нічим мені її прикрити, нігде захистити. Була о дня душа на світі, що її приголубила б, та й ту лихі люди спровадили геть!..
В а с и л ь. Наталю! Наталочко!
Н а т а л я. Почім ти знаєш, що я Наталя? Хто тобі сказав про се, забродо? Я тепер пташка, а не Наталя! Була колись нею, та пташкою стала... Я вмію й літати... Дивись!.. Гай-гай! гай-гай! (Бігає, махаючи руками).
В а с и л ь. Наталочко! що це сталося з тобою? Невже ти не пізнаєш мене?
Н а.т а л я. Хто ж ти такий?.. Ти щось мені по знаку: обличчя наче знайоме і голос рідний. Стій, я згадаю, у кого я його чула й коли... То давно було, давно... Ще я людиною тоді була... і щасливою... або хоч вірила в щастя, поти мене не обійшли лихі люди.
В а с и л ь. Я ж Василь, Наталю, Василь Безродний, що так кохав тебе щиро і досі кохає.
Н а т а л я. Ти Василь? (Придивляється до його). Ні! Мій Ва­силь не такий. У мого Василя були слова вірні.. А ти що? — Приблуда! заброда! Он яка на тобі одежа лиха, руки чорні, об­личчя заросле... А в мого Василечка (приспівує).
В Василечка — вся силечка!
Одначе, хто б ти не був, певне, ти добрий чоловік... У тебе очі жалісливі. (Підходе до його). Пригорни ж мене до себе, прикрий мене від напасті... Я тобі все розкажу, все... не скрию ні крихти від тебе... Проти мене усі люди встали, усі-усі... і свої, і чужі... Всі на мене налягли... Мого Василечка вирядили з дому, а мене віддали нелюбому Шкандибенкові... Він-то сам плохута, та його мати з вовчими зубами... їла вона мене, їла; гризла мене, гризла, трохи душі моєї не загризла... На одну волосиночку тілько й зо­сталося.
В а с и л ь (безнадійно ухопившись за голову). Так он воно що? Ти тепер Шкандибенкова жінка?
Н а т а л я. Я тепер пташка!
Васил.ь. Хто ж тебе присилував до сього? Хто нараяв за його іти?
Н а т а л я. І мати, хрещений батько, і всі.
В а с и л ь. Хрещений батько? Кнур?.. Я ж його прохав, я ж його благав, він же мені обіцяв берегти тебе!
Н а т а л я (примовляє).
Ой казала  обіцянка:
Жди мене спозаранку.
Сама в  мандри пішла.
Щастя-долю занесла.
(Плеще в долошки).
В а с и л ь (гірко). Боже праведний! вона з розуму звихну­лася... От до чого її довели! (Сідає на сугорбику, узявшись за голову руками).
Н а т а л я. От ти казав, що знаєш Василя... Ні, ти не знаєш його!.. Якби ти його знав, я б тебе попрохала щось йому переда­ти. (Прикро дивиться на його). Стій! я йому виплету такий віно­чок, як колись плела. (Вириває гілку з деревини і круте її у ру­ках)... То було давно, давно... Ми у лісі були; у такій темній гу­щавині, що й світу не видно... Він був сумний та похмурий, а я, навпаки,— весела. Вирвала гілку з крушини та нею йому голову і обвила, як тим віночком. От так! (Обводе його голову гілкою)-Та й гарний же він тоді був! Очі, як зорі ті, грали; дивився він на мене та усміхався ними... Я прихилилася до його, а він — хит­рий! —: взяв мене та й поцілував. То він уперше поцілував мене... Отак!_ (пригорнувшись до його, злегка цілує)... Тілько доторк­нувся, а наче огнем опік! Душно мені зразу стало, душно!.. Я прихилилася до його, а він мене, наче ту дитину, почав коли­хати. (Прихиляється до Василя головою, стиха колишеться і приспівує).
Люляй, люляй, вродлива дитино!  тихенько засни,
Он бозя із неба глядить-доглядає твої любі сни...
Ох, не догляділа бозя!

Убігає Шкандибенко з ножем у руках.

ВИХІД  IV

Кар по (углядівши Василя, злякано). Василь!.. І з нею!
Н а т а л я (схопившись). Шульпіка! шульпікаї Тікайте, го­робці, по кущах! Мишенята, по норах ховайтеся!.. Гай-гай! гай-гай! (Бігає кругом Василя, розмахуючи руками).
К а р п о (несміло до Василя). Ти чого сюди, прийшов?.. Чужих жінок з пантелику збивати?
Васил.ь (хижо). Глянь! глянь ти, бевзню, на неї! Хто її з пантелику збив? Хто її до сього довів?
Н а т а л я (бігаючи). Гай-гай! Гай-гай!
Карп о (понуро). А тобі яке. діло? (До Наталі). Наталочко! ходімо додому...там тебе мати жде... Мати убивається за тобою... Каже: не дай, боже, заподієш що з собою... Ходімо додому.
В а с и л ь. Хіба ще що можна собі заподіяти, як і так ви їй заподіяли?!
Н а т а л я (дивуючись). Мати?.. Яка мати? Хіба у пташки була мати? Хіба вона знає свою матір?.. Була мати, та в ірій полетіла, а там її кішка й з'їла!.. Кішка пташкина мати! Кішка пташкина мати!.. Стережися, пташечко, своєї матері... Гай-гай! гай-гай! (Бігає, розмахуючи руками).
В а с и л ь (указуючи на Наталю). Що, радісно тобі на неї ди­витись? Тішся ж нею! Бери її та тішся.
К а р п о. Наталко! (Женеться за нею і лове),
Н а т а л я (спіймана). Пі-пі-пі-і! Пропала, пропала!.. Кішка пташку спіймала! (Схиляється на Шкандибенка і, уздрівши ніж у його руках, хапається за його). А це що у тебе? (Вириває ножа).
К а р п о (злякано). Наталочко! Наталю! покинь його! То ніж гострий, ще уріжешся.
Н а т а л я (одбігаючи геть, любується ножем, ворочаючи його у руках). А блищить як?.. Гарно, їй-богу, гарно!.. Любий мій гостинчику! Це ж тебе мені моя свекруха прислала!.. От доб­ре, от — спасибі!.. Я ж тебе понесу з собою аж у ірій, покажу самому богові... Похвалюся перед ним, яка є правда на світі... Гай-гай! (Замахує ножем і встромляє його у груди. Тріпнув­шись, причитує).
Кипи, кипи,  моє серденько, на ножі,
А ніж в того Шкандибенка на дворі!
(Падає).
К а р п о (кинувшись до неї). Кров! кров... О лишенько! Уби­лася! зарізалася!
В а с и л ь (гірко). Цього ще тілько і не доставало! (До Кар­па). А що, натішився нею?
К а р п о (побиваючись). О боже, боже!.. О людочки, рятуй те! рятуйте!..

Збігаються люди-

ВИХІД   V

Люди. Що тут за крик? Убив хто кого? Зарізав?
В а с и л ь. Он гляньте! подивіться, до чого поламана правда доводе!
Люди (до Карпа). Се ти її улолокав?
К а р п о. Ні, їй-богу, ні!.. Вона сама... От побий мене грім і запали блискавка свята, коли я! Он він бачив. (Указує на Ва­силя).,. Дома, значиться, буча... Мати кажуть: біжи, сину, та візьми ножа, щоб не заподіяла чого собі... А я, дурний... краще б я був простромив себе ним! — послухався... А вона сама; їй бо-гу, сама.
Люди. Брешеш, брешеш! Не так ти тремтиш і помиляєшся. Беріть його та в'яжіть.

(Кидаються до його).

К а р п о. От хай мене, розсучого сина, сира земля не прийме! Хай на сьому місці не встою, коли не правда!.. Наталочко! На­талю! проснися, моя голубко! Відкрий свої очиці ясні і скажи їм, що я не винуватий, що то ти сама заподіяла собі... бо вони ж мене з'їдять, розірвуть!
В а с и л ь. Не займайте його. Хіба і такий дурень на що здатний?
Люди. А ти що тут таке?
В а с и л ь. Я?.. Покидьок долі!
Люди. Якої долі?
В а с и л ь. Тії, що і вас, дурнів, на світ привела!
Люди. Овва, який розумний! Підожди лишень, цього скру­тимо та й до тебе приймемося.
Н а т а л я (поводе очима). Не займайте його... Він не вину­ватий... Я сама... сама... Ох, душно мені... Василю, Василю! де ти тоді був, як нас наші вороги обходили?.. А тепер?.. Прощай усе! (Умирає).

Люди  кидають   Карпа   і   зіходяться   над   Наталею.

В а с и л ь (підступивши до неї). Отак! кинула свята душа свою оселю; зосталася одна пустка, глуха та німа!

ВИХІД VI

Убігають Кнур, Кнуриха   і   Маруся.

К н у р (углядівши Василя). І Василь тут!
К н у р и х а (побачивши мертву Наталю). О лишенько!
М а р у с я. Матінко! то ж вона зарізалася?

ВИХІД  VII

Убігає Шкандибиха.

Ш к а н д и б и х а (до сина). Чого ти тут витріщився, прише­лепуватий? Милуєшся дурноверхою, що зарізалася? Геть! тікай чимдуж додому! Тікай від напасті!
К а р п о. Гетьте ви, мамо! К бісу собі! Не послухайся я вас, не бери того гаспидського ножа з собою, може б, вона і жива була... Ох, лихо, лихо! (Плаче).
Ш к а н д и б и х а. Брешеш, сучий сину, брешеш! То ти її за­різав, ти її простромив!.. Підожди, я з тобою дома побалакаю! (Мерщій вибігає).

ВИХІД VIII

Убігає Лимериха.

Л и м е р и х а. Невже правда? Невже правда? (Углядівши Наталю). Ох, правда ж, правда!.. Дочко моя! голубко моя! (Па­дає на труп, голосе. Люди обступають їх).
В а с и л ь (до Кнура). Батьку! дядьку! Що то таке? Чиїх тої рук діло?
К н у р и х а. А що, старий, а що? Не я тобі казала, не я гово­рила: не бери гріха на душу!
К н у р. Боже ж наш, боже! Хто ж думав, що сподіється таке?
К а р п о (плаче). О боже, боже! що ж це сталося, що наро­билося?
В а с и л ь (гірко). Тепер до бога? Тепер до його?.. Плачетесь? Над чим ви плачетесь?.. Плачтесь не над нею, плачтесь сами над собою; над своїми дурними головами та замірами лукави­ми!.. Тьфу на вас! пришелепуваті! (Іде, потім вертається). Дядь­ку! отам у моєму збіжжі знайдете гроші... Візьміть їх та похо­вайте її. (Іде).
К н у р (з плачем). А ти ж куди, сину?
В а с и л ь (махнувши рукою). Туди... де правда карає крив­ду!.. За Дніпром мене шукайте... у гайдамаках... (Виходе).

В И X І Д  IX

М а р у с я (падаючи навколюшки). Мамо! Тату!.. Немає ща­стя на світі, немає долі!.. Простіть мене... пустіть мене... я піду у черниці.
К н у р и х а. Куди, дочко?
М а р у с я. У черниці, мамо... Я буду богові молитися і за вас, і за батька... і за безталанну Наталю, мою подругу, що і че­рез нас трохи свою душу загубила.
К н у р и х а. Боже тебе благослови, моя дитино! І я за тобою.
К н у р. Що ти? що ти, стара? схаменися! А я ж як, а, мене хто догляне, поховає?
К н у р и х а (указує на Лимериху). Он — вона... Ходімо, дочко!

Виходять.

К а р п о. О боже, боже!
Люди. Отаке скойся! отаке учинися! Гонобив собі зятя, а втеряв дочку і жінку.

Заслона почина спускатися.

Л и м е р и х а (голосе). Дочко моя! дитино моя! Недаром же  ти співала, сама пісню складала,   що   пила-пила   Лимериха на меду та пропила  свою  дочку   молоду... Пропила ж я тебе, каторжна! пропила я тебе, клятая!

1883 р.

← назад