Марко Кропивницький
"Дійшов до розуму"

Дійові    особи:
Тиміш   Гладун,   селянин.
Софія,   його дочка, дівчина.
Семен   (Сенька),   його син, парубок.
Махтей   Свистун,   селянин.
К а р п о,   його син, парубок.
Дмитро,   парубок, жених Софії.
Дівчата,   парубки,   народ,   музики   і   діти.

Діється  в  селі.

Середина хати селянина. Стіл, скриня, піл, подушки, жердка, мисник, піч, кочерги, горшки й інша примусія.

ЯВА 1
Софія   сидить на полу і плаче;   Т и м і ш,   гнівний, ходе по хаті.
(Піл — постеля, вроде топчана {примітка автора}.)
Тиміш. Не говори мені ні слова про Дмитра, чуєш, ні слова...
Софія. За що ж ви, таточку, хочете мене загубить, вкоротать мій молодий вік? Коли не хочете віддати за Дмитра, не силуйте ж і за Карпа. Чи я у вас місце пересиділа, чи хліб ваш переїла? Це, певно, знов підмого­ричив вас Махтей?
Тиміш. Реви не реви, а я сказав тобі востаннє своє рішуче слово. Така моя воля, щоб ти йшла за Махтейового Карпа. Оце і край всій роз­мові.
Софія. Казала я вам і знов кажу, що він мені гидкий, осоружний, що моє серце ніколи до нього не навернеться!..
Тиміш. Хто тебе питатиме про твоє серце?
Софія. Піп спита.
Тиміш. Не спита!.. Але що то таке за серце? Навернеш і думки, і серце, ого-го, ще й як навернеш — як не охотою, то силою. Палиця кого до ума не доводила? Це все грамота такого накоїла, напхала тобі в памороки нісенітниці... Навчив на свою голову тебе і Сеньку грамоти, а тепер хоч руки опусти. А то все воля покійної твоєї матері, все благала перед смертю: «Від­дай та й віддай Сеньку та Соньку до школи, вволни мою волю...» От і вволнив... Старші дочки — Хроська та Ялина, пішли заміж без суперечки; за кого звелів, за того й пішли. Чортяка б вас обох вхопила з вашою грамотою!.. Одбились обоє від рук, хоть візьми та обом поскручуй голови!..
Софія. Краще б було, коли б так і вчинили.
Тиміш.   Краще  б?..  Я,  я  не  душогуб...  То  тільки  так  говориться. У Хроськи вже, слава господеві, четверо діточок.
Софія. Щаслива. (Усміхається). А Ялину чоловік мало не щодня б'є.
Тиміш. Колись утомиться, то, може, й перестане бить. Зате Хроську чоловік не б'є.
С о ф і я. Її свекруха скоро з світу зживе.
Тиміш. Нехай скоряється свекрусі.
Софія. На таку свекруху навряд чи й потрапиш.
Тиміш. Що ж ти хочеш, щоб тебе перестарком продражнили. Скоро вже й вісімнадцять скінчиться...
Софія. Кажуть, що мати через те й померли молоді, що рано пішли заміж.
Тиміш. Хто це тобі такого наплів?
Софія. Люде... І тітка Галька теж казали.                                 -
На порозі з'являється    С е н ь к а.
Тиміш. Тямить твоя тітка з носа та в рот... Померла від болісті.

ЯВА 2
С е н ь к а. А болість та причинилась від кулаків.
Тиміш. Що-о?
С е н ь к а. Невже знов, тату, недочуваєте?!  І що воно за знак, що як тільки скажу я що-небудь вам  не  до мислі,  ви зараз  глухнете? (підходить ближче). Я кажу, що болість матері причинилася від ваших кулаків. Так і хвершал догадувався, і самі ви каялись, як ховали матір в яму.. Хіба забули?
Тиміш. А тобі до того зась.
С е н ь к а. А коли ж вже буде не зась?
Тиміш. Ну-ну, поговори!..
С е н ь к а. Я радий іменно з вами, татуню, поговорить... Оце зустрівся з удовою — як-бо її? З Максимихою. Поздоровкались; а вона й пита мене: «Чи ти почитуватимеш мене за матір, як я піду заміж за твого батька? А я зараз чмок її в ручку та й кажу: я вже й зараз вас почитую, як рідну матір.
Тиміш. А хто раніш собаками цькував, як вона повз нашу хату йшла?
С е н ь к а. Я. Я, бо дурний був. Он як, кажу, почитую! Вона вийняла з капшучка гроші та й каже: «На ж тобі на півбутилки...». От так, тату. А ви і не хвалитесь нам, що хочете женитись. Чуєш, Софіє, слава богу, скоро нові мати будуть!..
Тиміш. Так почитуватимеш?
С е н ь к а. Почитуватиму. Ви, тату, були сьогодня в обідні і слухали боже слово... Положим, що з церкви заходили і до монопольки... Так я хотів би з вами побалакати по-божому.
Тиміш (сіда). Ну... то балакай. Що то у тебе за книжка?
С е н ь к а. Книжка та й годі. Попович дав прочитать... Хіба краще б було, якби у мене під плечем замість книжки стирчала пляшка з горілкою?
Тиміш. Та не в тім рощот, а...
С е н ь к а. То-то ж бо й є. (Тихо Тимошеві). Треба нам швидше Софію випхать з хати, тоді і з Максимихою швидш піде діло, — а що, вгадав? , (До Софії). Чого ти, Софіє, невесела така, все плачеш?
Тиміш. Дурна, того й плаче.
С е н ь к а. Невже й досі не згоджується? О, цього вже я не сподівався від тебе, сестро.
С о ф і я. Що-о?
Сенька (робе їй признаки очима, але вона ніби не тямить). Тебе ж не б'ють і не ріжуть?..
Тиміш. Жених такий, що, заплющивши очі, йди за нього!..
С е н ь к а. Хто, Карпо? Авжеж. Прямо вхопись за нього та й пливи через річку. Годі тобі, сестро. Скорись батьківській волі...Що та.к дивишся, немов не пізнаєш?
С о ф і я. І це ти мені таке радиш?
С е н ь к а. Та я ж, я. Я довго обмірковував твоє діло і тепер бачу, що тобі припада йти за Карпа.
Тиміш.. Бачиш, дурна, і Сенька тобі радить. Бачу, сину, що ти дійшов вже до пам'яті.
С е н ь к а. Дійшов, тату, і Софія скоро дійде — вірте. А все книга привела; а ви, тату, лаєте книжки.
Тиміш.. Якщо книга... то, певно, й справді у книжках є розум.
С е н ь к а.  Багато,  тату, розуму.  Давайте  умовлятимем  Софію вдвох, може, переконаємо, а як ні.(тихо йому) то можна буде і за батога прийнятися.
Тиміш. Подумать тільки те, що могорич вже запили, руки перебили, вже й перехрестились... Хіба хочеш, щоб я слово зламав? А гріх той на чию голову впаде?
С е н ь к а.. Слово зламать після могоричу, чи можна ж? Це ж не те, що бур’янину зламать чи палицю... Розумієш, сестро, що таке слово?
С о ф і я. Розумію... Тільки тебе ніяк не зрозумію.
С е н ь к а.  І не диво. Он батько вже постерегли, що я порозумнішав...Як тільки обвінчаєм тебе з Дмитром, чи то пак — з Карпом, одгуляємо весілля: які будуть танці!.. А вже горілки накупимо... Правда, тату?
Тиміш.Та хоть і десять відер!..
С е н ь к а.. О, чуєш? Все село перепоїм. Та що село? Всю округу!..— он яка радість, он який рай!.. Батько з радощів і в три тижні не витверезяться,— правда, тату? А після весілля, як піде перер­ва... Потім звінчаємо батька, а наостанці й мене, і піде у нас гульня на всю зиму; бо все рівно робить нічого, то будем гулять. (Співа і пританцьовує).
І пить будем,
І гулять будем,
А смерть прийде —
Помирать будем...
Тиміш. Тепер бачу і цілком вірю, що ти дійшов, сину, до розуму. (Глянув у вікно). Чи ба? Сват Махтей до нас ідуть.
Сенька (дивиться у вікно). За пазухою пляшка і в кишені стирчить монополька. Вип'ємо зараз і зап'ємо сватання навіки.
Тиміш. Піди проведи від собак.
Сенька. Вам, тату, належить зустріти свата, воно якось і звичайніш, і честь все-таки...
Тиміш. А й правда, правда. Ну та й розумний же ти, тільки дивуватись на тебе та й годі!
Сенька. Далі ще більш дивуватиметесь.
Тиміш пішов.
Софія. То ти такий, то тобі так жаль мене?
Сенька. Та чи ти часом не ошаліла? Слухай-бо, та слухай обома вухами. Діло пішло на лад. Я упрохав свого приятеля-поповича, щоб ублагав панотця перевінчать тебе з Дмитром сьогодня...
Софія. Ну?
Сенька. Ще поки тпру!.. Треба куди-небудь батька вирядить на який час з хати, щоб можна було тебе викрасти.
С о ф і я. Ой братику, ой голубчику!
Сенька. Стривай, не радій заздалегідь. (Глянув у вікно). О, ча­стуються. Упадливі обидва до горілки: не дійшли й до хати, на шляху почали частуватись, неначе біля монопольки... (Кланяється). Кушайте, сваток, на здоров'ячко! Слухай же. Будь смутна, щоб батько не догадався, а я почну їм бісики пускать та зуби заговорювать, доки не випровадю обох куди-небудь.
С о ф і я. А що як мене батько прокленуть?
Сенька. Скільки вже разів вони нас проклинали.
Софія. Ой братику, коли б сталося по-нашому!
Сенька. Я певен, що станеться. Цить. Ідуть. Починай знов хлипать.

ЯВА  З
Тиміш    і    Махтей.
Ти мі ш. Милості просимо в господу... Дуже, дуже раді, що завітали. Сідайте на покуття.
М а х т е й. Ся-ся-сядемо. (Сіда).
Сенька (ніби їх не баче). І нема чого плакать, сестро!.. Я, бувши б на твоїм місцеві, співав би та танцював... Ех, сестро, сестро!.. Відпихаєш ти від себе щастя; воно липне до тебе, як трясця, а ти... (Глянув на батька і Махтея). О, ви вже в хаті, а я й не постеріг. Здрастуйте, дядьку. Подозвольте ручку. (Цілує Махтея в руку). Я такий радий, що ми з вами поріднимось.
Махтей. Ро-ро-розумний парняга, свате, у вас оцей Се-сень-сенька!..
Тиміш. Та є чим похвалитись.
Сенька. Подозвольте, тату, ручку. (Цілує). Як ви отак балакаєте про мене, то неначе свіжим салом мажете мене по душі. Тільки, тату, не хваліть мене вже так дуже, а то мені ніби соромно... Софіє!.. Пошукай лиш закуски. Не тямиш свого діла!..
Софія    подає закуску. Частуйте, тату, свата.
Тиміш. Випий, сину, і ти з нами.
Сенька. Ні, боюсь. Як я не питущий, то щоб не вдарила мені в го­лову горілка, тоді чортзна-чого намелю язиком!..
Махтей. То пу-пу-пусте діло... Я-я-язиком мели скільки влізе, а ру-ру-рукам волі не давай!.. (Частує). Будьмо здорові! (Випив і частує Тимоша, потім Сеньку). Вику-ку-кушай, парень. А я-який був шибеник...
Сенька (випив). У, та й міцна. Був, а тепер, порозумнішав... Ух, і міцна ж горілка.
Махтей. То я долив спирту... Я завжди до-доливаю спирту, щоб міц­ніша була.
Сенька. Ач! Нехай же котрий до цього додумається з більшою го­ловою!..
Махтей. Я мо-мо-можу до всього додуматься. А мо-мо-може, і невістка викушає?
Тиміш. Софіє, випий.
С і ф і я. Не хочу.
Махтей. Сказала б чоловікові «не хочу», кін зараз би тобі по мордяці!.. Ну... та до-до-доки дівкою, то твоя во-во-воля!..
Тиміш. Інша покірлива зараз би скорилася, упала б батькові та буду­чому свекрові у ноги і промовила б: я в вашій волі.
С о ф і я. Я не з таких.
Сенька. Отакечки-о! (Падає перед батьком). Я в вашій волі. Он як треба, Софіє!
М а х т е й. 0-о-он як! Ну й покірливий же у вас, сва-сва-сваток, син!.. Отакий у мене Карпо.
Тиміш. Дурна ти, дочко!.. (Частує). Але я, свате, як сказав, то все рівно, що шапкою накрив. Назад я не подайсь і не односитиму... Викушайте...
М а х т е й (випив). Те-те-тепер давайте я вас почастую... Будем почергово частуватись, так воно хутчіш піде діло. (Палива). Викушайте. Ви частуйте мене з однієї пляшки, а я вас з другої. Чуєш, Сенька, що я видумав?.. (Регоче).
Тиміш. Дай господи поженити нам наших діток у щасті, добрі та в здоровлі і онуків діждати.
Махтей (частує). І пра-пра-праонуків.
Сенька. Потім батька оженимо. А ви, тату, старайтесь так, щоб я щогода у вас кумовав.
Махтей. Сва-сва-сват, вони ще можуть!..
Тиміш. Годі молоть язиком.
Махтей. Ви, сва-сва-свате, хочете оженитись на кому ж?
Сенька. На Максимисі.
Тиміш (Сеньці). Ну й навіщо сказав?
С е н ь к а. Та якось язика не вдержав.
Махтей. На Максимисі? А я са-са-сам на неї важив. От сторія!..
Тиміш. Це діло ще вилами писане.
Сенька. Частуйте мене, тату. (Бере чарку). Софіє, я пропиваю тебе. Дай боже, щоб ти була щаслива з тим, кого твоє серце вибере. (Пролива половину).
М а х т е й. З моїм Кар-кар-карпом.
С о ф і я. Я вашого Карпа ненавидю!
Махтей. Як?
Сенька робе знаки Софії.
Тиміш. Не звертай, свате, уваги на її речі. Частуй.
П'ють.
Махтей. Мій же Кар-кар-карпо хоть куди парняга. А що ка-ка-кажуть, що нібито він розбишакуватий, так то пу-пу-пусте діло. Звісно, жіноче, сус-сус-сусловіє таке, що без бійки не обійтись... Жінка без бійки залінується, як от коняка або віл... Чужий б'є — воно болить; а від чоловіка бійка зовсім не болить.
Тиміш. Воно, мабуть, таки й правда. Та от як моя покійниця: я її було б'ю, а вона каже: «Отут ще не бив, отут ще живе місце...» Стало бить, не боліло...
Сенька. Чуєш, Софіє, яке щастя було нашій матері? Отаке й тебе чекає; а може, ще й краще!..
Тиміш (регоче). «Отут ще,— каже,— живе місце!..» Чудачка!
Махтей. І моя покійниця не краща була. Будьмо здорові.
П'ють.
Викушайте. Була силио пи-пи-питуща!.. Як тільки я з дому, вона до моно­польки... Так бу-бу-було прив'яжу налигачем до стовпа, та як почну ка-ка-катувать...
С е н ь к а. Чуєш, Софіє, яке іншим бабам випада щастє?
Софія. А що, дядьку, робить з таким чоловіком, котрий раз у раз вештається до монопольки?
М а х т е й. На те він чо-чо-чоловік... він може...
Софія. А по-моєму, такому чоловікові, котрий учаща до монопольки, а прийде додому, то поперелякує дітей, жінку б'є та знущається, то такому слід зробить так, як ото зробила молодиця в Покотиловій.
Тиміш. Яка молодиця? Що ж вона зробила?
С е н ь к а. Невже ви ще не чули?
М а х т е й. А що ж та-та-таке?
С е н ь к а. Аж страшно вимовить!..
Тиміш   і   Махтей. Ну-ну?
С е н ь к а. Угородила у груди чоловікові ножа аж по самісеньку ко­лодочку.
Тиміш. Чи не скажена?..
Махтей. Бо-бо-божевільна!..
Тиміш. Таку убить!..
Махтей. На-на-на шматки роздерти!..
С е н ь к а. А суд і не обвинуватив.
Махтей. Не обви-ви-винуватив?
Тиміш. Що ж то за суд?
С е н ь к а. Окружний суд. Сказали: «Нєт, не виновна».
Тиміш. Який же це суд?
Махтей. Я-я-який суд?
С е н ь к а. Суд праведний, суд присяжних засідателів.
Тиміш. Чи чуєш, свате?
Махтей. До чо-чо-чого ж воно оце доходить?
С е н ь к а. Не знаю, до чого доходить, а у пляшках вже дійшло діло до дна. Яка ж розмова насухо?
Тиміш. Насухо неловко... «Нєт, не виновна»?!
Махтей. Не зру-зру-зручно... «Нєт, не виновна»?..
С е н ь к а. Я збігав би до монопольки, але мушу признатись, що так розохотився до горілки, що боюсь: доки донесу сюди, сам половину вип'ю або і всю.
Тиміш. Увесь, каналія, по мені пішов! Отакий і я: рідко коли додому і чарку донесу... «Нєт, не виновна»?..
Махтей. То хо-хо-ходім, мабуть, самі.
С е н ь к а. Так найкраще буде. Ось що, тату. Зайдіть по дорозі в крам­ницю, купіть горіхів, пряників і різних ласощів; а ви, дядю, чи то пак, свате, приведіть Карпа та й одгуляємо сьогодні дівич-вечір. Я скличу хлопців, Со­фія — дівчат.
М а х т е й. Так воно буде найкраще!..
Тиміш. То ходім. (До Сеньки). А ти Софію уговори, бо як не вгово­риш, то я її батогом вговорю!..
М а х т е й. Батіг — то найкра-кра-кращий порадник..
Беруть пляшки і виходять.
С е н ь к а. Ну, насилу здихався. Софіє, зівать ніколи. Збирай швидш одежу, забіжиш до котрої з подруг та там і переодягнешся; до речі, покличеш її і за дружку. Дмитро, певно, в засаді, дожида, щоб тільки батько з двору, Зараз тут і з'явиться. Та осьдечки і він.
Софія (радісно). Ой братику! Я вся тремтю: чи з радощів, чи з-пере­ляку — не розберу. (Побігла в комірчину).

ЯВА 4
Дмитро (входе). Ну що, як діло?
С е н ь к а. Ваше діло на ногах вже, а мені коли б не перебивали ніг... Але не подайсь. Я вирятовую з лихої пригоди сестру, так за це хіба б'ють? Ні, це не резон.
Дмитро. Іменно. Як мій дядько, москаль, каже: «Не резон з гвардії в гарнизон...» Піп згодився звінчать. «Таких — каже,— котрі беруться по любові та ще й грамотні обоє — з охотою звінчаю; такі,— каже,— можуть создать нову сем'ю...» І багато говорив так приязно... Дав я йому п'ять кар­бованців і пообіцявся покосить у жнива троє день.
С е н ь к а. Молодець попович, уладнав діло. Софіє, чого ти так довго баришся?
Софія (входе з вузлом). Я вже зібралась.
Дмитро. А сказать здрастуйте не треба?
Софія. Та хоч і здрастуй. (Подає руку).
С е н ь к а. Може, і поцілуватись треба? Поцілуйтесь, я одвернусь.
Софія. Обійдеться.
Дмитро. Ая согласен хоть і сотню разів.
Софія. Опісля націлуєшся, аж обридне.
Дмитро. Мені? Та ніколи в світі!..
Софія. Всі либонь парубки так кажуть, а опісля перші охолонуть...
С е н ь к а. Почали вже, годі. Ідіть мерщій та вінчайтесь. Тоді цілува­тиметеся досхочу!..
Дмитро. Хіба ти не будеш за буярина?
С е н ь к а. Ні, я буду тут за брехуна.
Софія. Спасибі тобі, братику, повік не забуду твоєї послуги.
С е н ь к а. Забудеш... І ти скоро охолонеш. У щасті забувають про братів про сестер. Хіба як Дмитро почне бить, тоді згадаєш мене. Дмитро. Та нехай мені обидві руки повсихають.
Софія. Нехай тільки зачепе, то я йому зроблю так, як та молодиця з Покотилової.
С е н ь к а. Ну, годі... Ідіть, ідіть.
Дмитро. Спасибі тобі, товаришу, довічне спасибі.
Пішли.
Сенька (сам). Ну, Семене, викручуйся. Заварив кашу, як то ти її розхлебчеш?.. Коли б вона мені не завадила... Що ж? Як ухоплять батько рогача, то я одійму... А ще краще: геть рогачі з хати!.. (Виносе рогачі). Де це макогін? Ага, ондечки на черені. І макогін в сіни. Де це батіг?.. Осьдечки. Батога під піл або під лаву. (Ховає). Захочуть за чуба вхопить — не по­дамся... Схоплю за руки і не випущу, доки заспокояться. Певно, свати прий­дуть напідпитку, то будуть охочі і до співів, і до танців. Де моя сопілка? (Знаходить). Хоть я і не гарно граю, але п'яні танцюватимуть і під тирли-тирли, аби свистіло або рипіло... Певно, і Карпа приведуть, він захоче поба­лакать з Софією, треба ж і його якось заморочить... (Глянув у вікно). Йдуть, вже йдуть!.. Не дуже п'яні, курникають якоїсь...
Чутно спів; як з'являються в хату, тоді і Сенька підспівує.
А кум до куми залицявся,
Посіяти конопельки обіцявся.
Він сіяв, присівав, присіваючи, співав:
«Кумцьо моя, ти голубонько моя,
Хто б тобі посіяв так,
Якби не я?»
Входять у хату.

ЯВА 5
Тиміш,    Махтей,    Карпо    і    Сенька.
А кум до куми залицявся,
Вибрати конопельки обіцявся.
Він брав, вибирав, вибираючи, співав:
«Кумцьо моя, ти голубонько моя,
Хто б тобі вибрав так,
Якби не я?»
А кум до куми залицявся,
Витіпати конопельки обіцявся,
Він тіпав, витіпав, витіпаючи, співав:
«Кумцьо моя, ти голубонько моя,
Хто б тобі втіпав так,
Якби не я?»
С е н ь к а. Радійте, танцюйте, пішло діло на всі колеса.
К а р п о. Та невзе?
Тиміш. Умовив?
М а х т е й. У-у-уговорив?
С е н ь к а. Умовив і вговорив.
М а х т е й. Мо-мо-молодець!.. Дай я тебе поцілую!.. (Цілує). За те ку-ку куплю тобі шапку.
С е н ь к а. Сиву?
К а р п о. Ну да, Шпиву сапку... А я куплю ще пояша.
С е н ь к а. Червоного?   
К а р п о. Цервоного, ну да!
Мах те й. Ще й з ки-ки-китицями... Он які ми!
С е н ь к а. Та й ми неабиякі!
Тиміш. Ну й розуму ж у тебе, сину, на дві голови з походом.
С е н ь к а. Як доведем діло до краю, тоді, тату, не знатимете, де меш й посадовить з радощів.
Тиміш. Хвалю книжки, хвалю... А де ж Софія?
К ар п о. Ну да. Нехай з'явиться перед мої оці!..
С е н ь к а. Пішла подруг скликать, щоб сьогодня і дівич-вечір одгулять.
М а х т е й. Ло-ло-ловко!..
Карпо. Ну да... Щоб уше жражу... Швидше до вінчя, а потім в ко­морю шпать... Та й сабас!..
Тиміш Тиміш Ну лиш, затю, частуй.
М а х т е й. Годиться.
Карпо. Ну да. Я поцастую. (Бере пляшку і частує). Залаєм доброго ждоровляцка!.. (Частує Махтея).
С е н ь к а.  Свате!  Я такий радий,  такий радий...  Подозвольте  ручку
(Цілує Махтея в руку)
М а х т е й. Кар-кар-карпе, з тобою є гроші?
К а р п о. Ну да...
Мах те й. Дай мені тир-тир-три карбованця. (Взяв гроші). На, Сенька купи собі гармонію німецьку. Я те-те-тебе навчу грати... Я колись грав «І шуме, і гуде...».
Сенька (цілує його в руку). Ой, я з радощів аж затанцюю. (Приспі­вуючи, танцює)
Отепер я багатир, багатир,
Шапка сива набакир, набакир,
З китицями поясом підпережусь,
За всіх хлопців чепурніше приберусь.
Кругом стану пояс молодецький,
А в руці гармонія німецька.
Куди гляну чи моргну бровою,
Всі дівчата побіжать за мною.
Ох і весело ж!..
Махтей. Ко-ко-колись я ловко вибивав го-го-гопака.
Сенька. Колись? Я певен, що ви і зараз заженете мене на слизьке. Тиміш. Ану, свате, розворушись.
Махтей. Хіба й справді? По-по-попробуем, свате. 
Сенька грає на сопілці, Махтей танцює.
Ти м і ш. Так і я ж не дам у кашу наплювать. (Танцює).
Махтей. Кар-кар-карпе! Піддай, вражий сину, батькові охоти.
К а р п о. Ну да... я мозу. (Танцює).
Тиміш. Ай молодець Сенька, на всі руки молодець.
Махтей. Гра ще краще, як го-го-городська музика.
Сенька. Не перехваліть на один бік.
Чутно хоровий спів.
Всі   хатні. Що воно за спів?
Сенька. Це Софія веде дружок. Аж ось коли достануться мені весільні подарунки.
Махтей. Ку-ку-куплю тобі ще й шархва на шию, щоб аж тричі кру­гом обмотався.
Сенька (цілує його в руку). Ще раз спасибі.
За лаштунками слів.
Ой були ми в церкві (bis)
Та бачили диво:
Два вінці на стільці,
Потім на голівці.
Вийди, батеньку, вітайся (bis)
У свого дитяти питайся: *
Де ж твоє дитя бувало,
Під царським вінцем стояло.
Сенька. Ану і ми заспіваймо.
Починають співать «Журавля», а хор знов тієї ж.
Унадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель,
Такий, такий журавель...
Входять   Дмитро,    Софія,   б у я р е,   дружки,   народ,   музики   і   діти.
Софія і Дмитро падають перед Тимошем на коліна, буярин дає Тимошеві образа.
Тиміш. Що це таке?
М а х т е й. Що за о-о-оказія?          > Разом.
К а р п о. От так шторія!..
С е н ь к а. Перехвалили ви мене, тату; а я ось чого накоїв з перехвалу.
Тиміш. Дайте мені рогача! Дайте мені макогона!.. (Метушиться по хаті). Ах ти ж!.. (Кидається на Сеньку, котрий затуляється, подушкою. Ти-міш вирива подушку і б'є нею Софію і Дмитра). Ось як я вас поблагословлю!
Подушка розривається і обсипа пір'ям всіх; починається регіт, котрий щодалі всебільш зростає.
Сенька (хвата батька за руки). Тату, поблагословили подушкою, благословіть же і образом. Тату, не цурайтесь образа, щоб лиха не нажить!.. (На вухо йому). Кінчайте діло, бо як затягнете, то глядіть, щоб Махтей не одбив у вас Максимихи.
Тиміш (почина реготать). Що ж вдію?.. Ну, нехай вже вас бог бла­гословить. (Благословля).
Махтей. Ота-та-така ловись!
К а р п о. Доштометний погром!..
Сенька. Свате! Купуйте швидш мені сиву шапку та шархва.
М а х т е й. А ду-ду-дулі з маком!..
К а р п о. Верни три чілкових!..
Сенька. Хіба я даром руку цілував твоєму батькові? Нехай спершу мені одцілує, тоді верну. (Підставля руки).
Махтей. Ах ти ж, роз-су-су-кин син!..  (Пішов).
К а р п о. Я тобі три чілкових вирву з печінок!..
Сенька (віддає гроші). На, подавись ними.
К а р п о (взяв). Ну да!.. (Пішов).
Тиміш. Хай вам, діти, господь щастить та допомага на все добре!..
Софія. Тату, вам ненька за це з неба усміхнеться і простить вашу провину.
Хор.    Ой ішов Дмитро на посад,
Зустрічав його господь сам;
З долею щасливою,
З доброю годиною!..
Заводять молодих за стіл.

Кінець

← назад